Колеги, цього разу у мене було не зовсім звичайне кавування, адже довелося насолоджуватися бесідою з героїнею онлайн. Ірина Миколаївна Маринчина працює асистентом кафедри акушерства, гінекології і перинатології БДМУ, кандидат медичних наук, яка вдало поєднує викладацьку діяльність з практичною роботою в медичному центрі «БазисМед». Окрім того, багато часу Іра присвячує санітарно-просвітницькій діяльності з профілактики, насамперед, жіночої онкопатології. Це – офіційні слова, які я пишу з гордістю, але за ними моя добра подруга, сильна та вольова жінка з чіткими життєвими принципами, яким неухильно слідує та яка завжди говорить правду і не терпить брехні. Зізнаюся, що це далеко не перша наша філіжанка кави і, як завжди, після спілкування з Ірою, отримую заряд енергії та бажання рухатись вперед. Щиро сподіваюсь, що мені вдасться передати цей внутрішній стан і вам.
– Іра, завжди бачу тебе в двох іпостасях: викладачки, яку поважають і люблять студенти, та високопрофесійного лікаря, якого цінують пацієнтки. До якої з цих двох різновидів діяльності більше лежить твоє серце?
– З самого початку батьки бачили мене викладачем, я ж цього ніколи не хотіла і орієнтувалась виключно на практичну охорону здоров’я. Власне тому після закінчення інтернатури поїхала працювати за направленням дитячим гінекологом у Сторожинецьку ЦРЛ. Всього 25 км від місця, де я виросла, та це був зовсім інший світ, в який довелось пірнути з головою. Мій юнацький максималізм, підкріплений відмінними знаннями, зіштовхнувся з реаліями районної лікарні, де я навіть не могла забезпечити своїм пацієнткам всі необхідні дослідження. Змиритися з цим не змогла, тому через півроку повернулася в стіни alma mater і розпочала викладацьку діяльність. Та ці шість місяців не пройшли даремно, а стали першою школою дорослого життя. Сьогодні бути частиною високопрофесійної, новаторської команди Центру симуляційної медицини та інноваційних технологій БДМУ. Процес навчання – це не автоматичне вкладання навчального матеріалу в голову студента, тому у розвинених країнах симуляційна освіта є однією з основних методик практичної підготовки медичних фахівців. Далеко не завжди студенти мають можливість працювати з пацієнтами, вчитись виконувати певні маніпуляції чи бути присутніми під час оперативних втручань. Робота Центру побудована за принципом: «Інформація, яку ти почув, може забутися. З того, що ти почув та побачив, запам’ятається 50%. А те, що почув, побачив та спробував зробити своїми руками, залишиться з тобою на 100%». Крок за кроком, день за днем ми відпрацьовуємо алгоритми дій на фантомах, що дозволяє студентам певною мірою втратити страх, набувши, окрім знань, такі потрібні лікарю вміння та навички, розвинути здатність швидко приймати рішення й бездоганно виконувати більшість маніпуляцій і втручань. У Симуляційному центрі також проводяться чисельні майстер-класи, воркшопи і тренінги для практичних лікарів. І з відгуків учасників знаю, що подібне навчання вчить командній роботі, зменшуючи час надання допомоги, покращуючи її якість та стресостійкість лікарів. Ще працюю у Медичному консультативному центрі БДМУ, який став гарною можливістю для мешканців краю отримати безкоштовну кваліфіковану консультацію у наших викладачів. Паралельно веду прийому медичному центрі «БазисМед». До речі, працюючи там, зрозуміла, що сьогодні пацієнти шукають місце, де можна поєднати кваліфіковану медичну допомогу з комфортними умовами перебування і навіть готові платити за це. Так поступово мені вдалося втілити свою і батьківську мрії у життя, щоденно поєднуючи роботу лікаря і викладача.
– А як ти ставишся до соціальних мереж, зокрема до просування у них лікаря як професіонала?
– Беззаперечно, соцмережі стали важливою частиною нашого повсякдення і часто слугують ледь не єдиним джерелом інформації. Свою сторінку в мережі Instagram створила як платформу для санітарно-просвітницької роботи. Це був мій внутрішній супротив тій дезінформації, з якою щоденно стикаються пацієнтки. Намагаюся донести людям медичну доказову правду і щиро рада, якщо це приносить користь. Коли ж колеги використовують соціальні мережі виключно з комерційною метою, пропонуючи свої послуги, мені це не дуже подобається, але скільки людей – стільки думок.
– Колись саме на твоїй сторінці у соцмережі я побачила допис про стажування у Литві й Естонії, з яких розпочалася реформа у твоїх думках. Що тебе тоді так вразило?
– На це стажування з обміну досвідом, я потрапила у розпал першого етапу медреформи і зрозуміла, що команда Уляни Супрун не робить нічого оригінального, а дійсно тільки копіює досвід закордонних колег: первинна ланка, вторинна, сімейна медицина… З одного боку, я побачила планку, до якої мусимо рости, з іншого, усвідомила, на якій сходинці стоїть вітчизняна охорона здоров’я. До їх рівня медичної допомоги у клініках – від найменшої районної до найсучаснішої університетської – нам ще дуже далеко. Тому на запитання: «Чи потрібна була медична реформа?», без вагань відповідаю: «Так». Але без відповідної матеріально-технічної бази це не реформа і, головне, щоб це не призвело до руйнації. Оцінюючи проміжний результат, не можу сказати, що повністю задоволена. І якщо первинна ланка почала функціонувати більш-менш нормально, хоча і не зовсім забезпечена, то старт другого етапу 1 квітня був передчасним, оскільки нічим не підкріплений матеріально. Ситуація, яка склалася в Україні під час боротьби з пандемією, стала своєрідним лакмусовим папірцем готовності до реформи. Ми побачили дійсний стан справ і почули справжні думки медичних працівників. А ще другий етап реформи поставив практичних лікарів та професорсько-викладацький склад медичних вишів по різні боки, хоча робимо одну спільну справу. Відчуття, що про нас забули у МОЗ, мовби ми виключно вчителі. Саме під час згадуваного стажування я зрозуміла, що за кордоном університетські клініки, які є номером один порівняно з іншими лікарнями, найпотужніші. Саме в них впроваджені найсучасніші технології та обладнання, працюють висококваліфіковані викладачі вузу, плюс є державне фінансування. А ще я усвідомила, як важливо мати ідеї та команду, яка допоможе втілити їх у життя. Один в полі не воїн. Пригадала спроби Василя Павловича Пішака створити університетську клініку на базі, де зараз знаходиться Обласний центр медико-соціальної реабілітації дітей. Василь Павлович завжди був людиною прогресивних поглядів, більше того, скажу і, думаю, більшість випускників мене підтримує, що наш медичний університет таким потужним і сучасним, як він є сьогодні, створений на фундаменті, закладеному саме ним. Та певно на той час не вистачило розуміння актуальності даного питання його командою. Якби цей проект був реалізований тоді, ми б не зіштовхнулись з такою проблемою сьогодні.
– Іро, що для тебе бути українкою і як нам, українцям, не втратити свій генетичний код нації?
– З трьох місяців і до шести років я виховувалася у своєї бабусі Савіни та дзідзя Петра, так я називала дідуся, у м. Заліщики Тернопільської області. Бабуся справжня берегиня нашого роду. Вона дуже гарно вишивала. Серветки, скатерки, рушники, образи з Ісусом Христом та Шевченком, які оздоблювали хату, були створені її руками. Коли бабуся вишивала, вона співала і таких українських пісень я не чую ніде. Шкода, що жодній з нас не передався її голос. І такого святкування Різдва та Великодня зі збереженням українських традицій, як в їхній хаті, я більше ніколи не бачила і, певно, не побачу. Сама атмосфера, в якій я
росла, сформувала мене українкою. Переконана, що саме так і має бути, тоді ти не бачиш для себе іншого шляху. Не виховуйте своїх дітей, виховайте себе і пам’ятайте, держава – це ми. Колись після одного із закордонних стажувань я отримала пропозицію залишитись там працювати. Саме усвідомлення того, що я українка, яка хоче і буде працювати в рідній країні, не дозволило мені це зробити. Чітко усвідомлюю, що 80% змінити неможливо та водночас вірю, що варто працювати і згуртовувати навколо себе однодумців. Я переконана, що мрії здійснюються, а добро закохує зло! Дуже хочу, щоб Україна процвітала! Щоб кожен з нас її любив і розумів, що є частинкою пазлу «Україна», змінювався на краще, любив ближнього як самого себе.
– Іноді складається враження, що ми «нація компромісу» і, у першу чергу, це компроміс з власною совістю. А починається все з дрібниць: спершу, наприклад, тобі надають неякісну послугу і ти змовчуєш, а потім і сам ідеш на компроміс, не викладаючись на 100%. Поступово дрібні компроміси
перетворюються на загальнодержавні. Іро, твоя думка щодо цього?
– Все починається із залежності. Це залежність від керівництва, заробітної плати, державної роботи. Ти розумієш, що якісь речі неприпустимі, тобі не подобаються, але ти ковтаєш. Далеко не кожен має сміливість виказати позицію відмінну від думки оточуючих, перетворившись тим самим на білу ворону, якій створять умови, в яких не те що працювати, дихати буде важко. Знаю людей, які навіть наважуються на перший крок, але другий зробити вже несила. І саме в цей момент починається компроміс, про який ти говориш. Це своєрідний задній хід, який дозволяє залишатися у зоні комфорту. Хороша мрія потребує боротьби. Але чи кожен може витримати всі етапи боротьби і не піти на компроміс зі своєю совістю? Напевно – ні.
– А з якими цілями, цінностями і місією ти крокуєш по життю?
– Найвищими цінностями для мене є свобода, любов і сім’я. Моя ціль – бути щасливою і мотивувати до цього оточуючих. Кожен з нас приходить на цю землю з місією, якою нас наділяє Творець, але яка вона у мене – не знаю.
– Іро, цього року ви з чоловіком Сергієм святкуєте 20-річчя вашої сім’ї. Поділись секретом щасливого подружнього життя?
– Так, разом ми вже двадцять років і познайомились дуже цікаво. Сергію (Сергій Маринчин, лікар-онкодерматолог Центру естетичної медицини «Грація», має власну медичну практику – авт.) багато розповідала про мене його тітка, яка була приятелькою моєї мами. Він вирішив нарешті подивитися, що це за Іра, вирахував, яка у мене пара і прийшов знайомитись на кафедру патологічної анатомії. Далі було перше побачення і освідчення Сергія. Вже за декілька місяців ми стали на весільний рушник. Коли ти спитала про секрет сімейного щастя, то пригадалася мати Тереза, яка говорила, що крім любити, треба вміти терпіти і пробачати. Це справді так. Ситуації у житті бувають різні, тому від себе додам, що ще дуже важливі взаємна повага і стресостійкість. Ще я дуже люблю українське прислів’я, що чоловік – голова, а жінка – шия. Думаю, саме така родина є гармонійною. Підсумовуючи, скажу, що я щаслива: у мене найкраща родина, яка дала мені всі можливості йти обраним шляхом. Кожен із них янгол для мене: веселий і комунікабельний чоловік, який мій вогняний настрій гасить жартами, мама (Орислава Петрівна Шугалій-Гайдукова), яка жертвує заради нас своїми моральними і матеріальними ресурсами, огортає крилами материнської любові і турботи щосекунди, вітчим
(Гайдуков В’ячеслав Анатолійович, доцент кафедри догляду за хворими та вищої медсестринської освіти БДМУ), який замінив батька і допоміг втілити мрію бути саме акушером-гінекологом, як хотіла я, а не терапевтом, як хотіли всі.
– Минулого року твоя донька Софія стала переможницею конкурсу «Міні принцеса Чернівців». Розкажи про неї.
– Софія з’явилася у нас через десять років. Моя мама дуже чекала саме на онуку і не допускала навіть думки, що може бути онук. А я, будучи при надії, чомусь була певна, що буде хлопчик, оскільки бачила певну статистику у моїй віковій групі. Ми навіть візочок купили синього кольору, незважаючи на результати УЗД. Що народилась дівчинка, мама дізналася вже після пологів і її щастя не мало меж, як і наше з чоловіком. Коли обирали ім’я, то хотіли, щоб донька жила не тільки в любові, з вірою і надією, а ще й була розумною і мудрою – саме тому обрали ім’я Софія. З донькою мені дуже допомагає мама. Я вийшла на роботу, коли Софії виповнилося 1,5 роки і могла не хвилюватися, працюючи допізна. Донька була оточена турботою і любов’ю зранку до пізнього вечора, оскільки в садочок не ходила. А потім була школа і тут стала у нагоді мамина педагогічна освіта. Зараз ми з чоловіком намагаємось створити для Софії різноманітні можливості, показуючи весь спектр того, що існує, і дозволяючи спробувати все, та завжди залишаємо остаточний вибір за нею. Як на мене, саме такий підхід є правильним.
– Зараз жваво обговорюється питання, що після карантину світ зміниться докорінно. Як ситуація з карантином вплинула на вашу родину ?
– Певною мірою ми насолоджуємось карантином, бо нам катастрофічно не вистачало часу. Іноді я бачилася з Софійкою 1,5 -2 години за день, у кожної з нас був свій напружений графік. Вимушена перерва подарувала нам головне – час для спілкування. Для себе я зробила певні висновки. У майбутньому, розставляючи пріоритети, обов’язково буду поєднувати роботу, яка дає нам матеріальний ресурс, з тим, що наповнює енергетично: час, проведений з дитиною та чоловіком, батьками, вечір в театрі, філіжанка кави в кав’ярні з подругою, подорож. Однозначно після карантину наш світ вже не буде таким, як раніше. Але я дуже хочу, щоб те, що декларується сьогодні більшістю – важливість берегти і дбати про природу, цінувати медичних працівників, більше часу присвячувати родині й друзям та багато інших важливих речей – не забулися, а дійсно втілювалися у життя. Щоб люди нарешті повернулись обличчям до себе, щоб зникла тотальна поверхневість, а правильні думки породжували б правильні дії.
За бесіду подякувала Олена БЕСЕДИНСЬКА,
фото з архіву Ірини Маринчиної
ДЖЕРЕЛО: Здоров’я Буковини. Газета медичної громади області.
