Колеги, цього разу я кавувала з Катериною Фельах, представницею лікарської династії, яка наразі працює лікарем-невропатологом у академічній клініці університету міста Бонн, Німеччина, а розпочинала свою кар’єру у стінах Буковинського державного медичного університету та терапевтичному відділенні Лікарні швидкої медичної допомоги. Певно сьогодні вже нікого не здивуєш, що лікар родом з України працює за кордоном та Катерина переїхала до Німеччини біля десяти років тому, коли такі як вона були ще одиниці. Як на мене, за ці роки вона перетворилась на справжню німкеню, хоча називає себе «українкою з Нідеррайну», району у нижній частині Рейну. Впевнена у собі та завтрашньому дні, щира й життєрадісна, з чіткими планами на майбутнє, Катерина розповіла про особливості німецького способу життя, роботу лікаря у Німеччині і поділилась сокровенним.
– Катю, ми познайомилися 2008-2009 рр., коли ти працювала над кандидатською дисертацією, яку потім успішно захистила, та будувала медичну кар’єру за всіма правилами гри на Буковині. Тому твій переїзд до Німеччини мене сильно здивував, адже це були часи, коли медики не так тотально виїжджали на роботу до Європи. Скажи, чому ти вирішила змінити країну, а разом з цим певно і життя ?
– Переїхати за кордон – це мрія родом з дитинства. У третьому класі, повернувшись у школу після зимових канікул, на мене чекав неприємний сюрприз: більше половини моїх подружок та друзів не прийшли. Разом із батьками вони емігрували. На Новий рік та Різдво друзі надсилали мені листівки й подарунки. Одного разу отримала у подарунок шампунь, який називався «Венеція». Мені стало неймовірно цікаво, що це таке і я звернулася до мого головного «Google» того часу – мами. Моє дитяче «Я обов’язково відвідаю Венецію», викликало у рідних тільки посмішки. У ті часи така мрія здавалась нереальною. Та, забігаючи наперед, скажу, що у Венеції побувала і прийняла вона мене дуже тепло. Крім цього, у студентські роки я потрапила до Німеччини і зрозуміла, що хочу жити саме тут. Приємно вразила передбачуваність та прогнозованість їх способу життя. Німецький етап моєї кар’єри розпочався у невеличкому містечку Нідеррайну і саме ці німецькі землі залишили особливий ментальний та емоційний слід. Та німкенею я не стану ніколи і завжди жартую, що я «українка з Нідеррайну».
– Бути лікарем – це ще одна твоя дитяча мрія?
– Так, ніколи у житті я не уявляла себе ніким іншим. Замість картинок у дитячих книжках, могла годинами розглядати атлас Синельникова, який займав почесне місце на нашій книжковій полиці, бо і бабуля, і мама працювали лікарями. І хочу сказати, що саме мама мене довго відмовляла, та всі її зусилля були марними. Ще я обожнювала розглядати мамин випускний альбом,особливо сторінки з професорсько-викладацьким складом. З фотографій на мене дивились поважні люди, які тоді здавалися богами Олімпу. Уявити немогла, що колись і я буду у чиємусь випускному альбомі. Закінчивши медуніверситет, розпочала роботу над дисертацією. Згодом отримала запрошення від однієї німецької клініки пройти практику на їх базі під час відпустки. Скористалась такою можливістю, хоча тоді не знала жодного слова німецькою. Три місяці ходила клінікою як німий і глухий, але точно не сліпий. Це був неймовірний досвід, який остаточно вплинув на моє рішення продовжити кар’єру лікаря саме у Німеччині.
– Зараз багато колег перед аналогічним вибором: працювати в Україні чи шукати кращого життя за кордоном. Що їм порадиш?
– Вважаю, що не маю жодного права щось радити, адже люди різні. Тому ніколи не буду пропагувати виїжджати працювати за кордон, бо тут дуже важко і є багато нюансів, які необхідно враховувати. Немає єдиного правильного рішення, як немає панацеї від усіх хвороб. Особисто я почуваюся у Німеччині абсолютно комфортно ментально. Водночас рада чути, що є люди, які прагнуть жити і працювати саме у Чернівцях, як, до прикладу, мій молодший брат. Та й за ці сім років в Україні багато змінилось.
– Ми любимо повторювати, що медицина – це мистецтво, а лікар – митець. Поруч з цим існує багато думок, можливо часом стереотипних, що закордонні колеги ставляться до фаху лікаря інакше. Як представниці української лікарської династії тобі було легко адаптуватись?
– Адаптувалась легко, але не швидко. Наш лікар не може просто закінчити роботу, залишити медичному персоналу призначення, зняти халат і піти додому. Ми повертаємось до хворого, сидимо біля його ліжка, на вихідних телефонуємо черговим, аби дізнатись про стан нашого пацієнта. Таку ж модель поведінки я спершу імплементувала у Німеччині. Та одного дня десятим відчуттям зрозуміла, що дію неправильно. Для німецьких колег це виглядало як моя невпевненість у собі та у своїх знаннях. А мене просто цікавив стан моїх пацієнтів. Якби мала змогу, поверталася б до них перевірити призначення, зайвий раз оглянути. І не тому, що мені потрібна додаткова оплата, а тому, що мене щиро цікавив стан моїх пацієнтів. Але це неправильно, для цього є черговий лікар, який несе повну відповідальність за стан хворого. Як тільки закінчився мій робочий день і я вийшла з клініки, то не маю жодного юридичного права підійти до пацієнта. Якщо в позаробочий час прийду до клініки і проведу будь-яку маніпуляцію чи зроблю призначення, що нашкодить хворому, моя лікарняна страховка в жодному разі не покриє витрати на адвоката. Це з одного, виключно юридичного боку, а з іншого, так би мовити людського, у Німеччині робота лікаря – це така сама робота, як і будь-яка інша, наприклад, слюсаря. Ти прийшов на роботу, ніби включив станок, і мусиш працювати ідеально, викладатися на всі 100%. Тож упродовж робочого часу я не відповідаю на жодні приватні дзвінки, окрім виховательки дитячого садочка.
– Іноді здається, що ми, українці, трохи спонтанні та непослідовні у своїх рішеннях на відміну від прагматичних німців. А який спосіб життя сьогодні ближчий для «українки з Нідеррайну»?
– Я дуже тебе здивую, якщо скажу, що вже запланувала відпустку у вересні 2023 року і поїдемо ми на Кубу? Німці дійсно дуже прагматичні. Їх день, як і життя, сплановані заздалегідь. Лягають спати рано, не пізніше 22.00, відповідно і прокидаються. Я прокидаюсь о 5.20, о 7.30 розпочинається мій робочий день. Після роботи забираю дитину з дитячого садочка і ми проводимо час разом. Коли мій чоловік, Олексій, повертається з роботи, я готую вечерю, а він грається з нашим сином Матіасом. Я чітко знаю, що у понеділок буду прасувати, у четвер чоловік поїде за покупками, а в суботу прийде помічниця по господарству. Відпустки також планують наперед. Загалом відпустка в Німеччині триває 30 робочих днів, що більше ніж в Україні, але поспіль ти можеш відпочивати не більше трьох тижнів. Графік відпусток персоналу клініки погоджується у листопаді попереднього року. Така структурованість дня, року, життя є дужез ручною, адже дарує свободу.
– Знаю, що саме в Німеччині ти зустріла свою долю. Розкажи про свою родину.
– Мій чоловік, Олексій, також українець родом із Одеси, емігрував в Німеччину з батьками в 18-річному віці. У нас обох це другий шлюб. Ми познайомились під час мого стажування в клініці, де він працював медичним техніком. Олексій займається обслуговуванням та налаштуванням приладів для штучної вентиляції легень. Наш син народився на Святий вечір, 24 грудня, і ми назвали його Матіас, що означає подарунок Бога. Чоловіки і жінки в Німеччині абсолютно рівні, тому з чотирнадцяти місяців, які може хтось з подружжя перебувати у декреті, дванадцять місяців з дитиною вдома була я і два місяці чоловік. Загалом народження сина повністю змінило наш спосіб життя. Ми придбали будинок моєї мрії, я перейшла на роботу, де маю більше вільного часу, захопилась кондитерством, у своїй колекції маю сотні рецептів смачнющих пирогів, вирощую троянди і перетворилась на типову німецьку фрау (посміхається – авт.).
– Катю, родина та робота займають весь твій вільний час, але знаю, що у тебе є ще багато захоплень?
– У Німеччині абсолютно всі цікавляться футболом, у тому числі жінки. Я знаю всіх членів національної збірної, всі німецькі команди, всіх гравців команди Кельну. Найцікавіше, що ніхто спеціально не залучав мене до цього. Мешкаючи там, чуючи щодня новини, розмови дітей та дорослих на вулицях та у громадському транспорті, неможливо залишитись осторонь. Ми всі дивимось футбол і добре в ньому орієнтуємось. А ще я обожнюю оперу. Зараз маю змогу на вихідні відвідати Віденську оперу чи театр Ла Скала.
– Сьогодні багато інформації в ЗМІ присвячено низькій заробітній платі медиків в Україні та високим комунальним платежам, цінам на продукти, що не залишає грошейна щось інше. Можеш порівняти дохід і витрати українців та німців?
– Порівняти важко, а от про німецькі розкажу. Ми всі отримуємо заробітну плату по тарифній сітці і вона однакова для невропатолога, акушер-гінеколога, патологоанатома. Дві третини заробітку йде на сплату податків, у лікарняну касу, пенсійні відрахування, податок на солідарність Німеччини. Четверта частина сімейного бюджету витрачається на продукти харчування і цебіля 1000 євро. Комунальні платежі у Німеччині вартують дуже дорого, особливо вивіз сміття. Питання сортувати сміття там навіть не стоїть і не тому, що це загрожує штрафом. Просто оплата вивозу несортованого сміття, яке не може бути джерелом вторинної сировини, у три рази дорожче і з’їсть значну частку сімейного бюджету. Ще однією обов’язковою статтею витрат є різноманітні страховки. Одяг купуємо якісний, але ніколи не женемося за брендами, адже це невиправдані витрати.
– Катю, щоб ти побажала українкам упереддень 8 Березня з погляду на твій німецький бекграунд?
– Кожна німкеня впевнена у собі на 180%. Вони доглянуті і мова в першу чергу про здоров’я, спортивні та підтягнуті. Тому хочу порадити українкам: залишайтесь собою, ви дуже гарні, будьте природніми, інвестуйте у свої освіту, здоров’я, незалежність та впевненість.
За бесідуподякувала Олена Бесединська.
Фото з архівуК.Фельах.
ДЖЕРЕЛО: Здоров’яБуковини. Газета медичноїгромадиобласті
