Цього разу, колеги, запрошую вас на розмову з Надією Дмитрівною Коржевою – лікарем акушер-гінекологом КМУ «Міська поліклініка № 3», життєвим покликанням якої є не тільки медицина, як і для кожного з нас, а ще й служіння Богу в якості матушки та регента-керівника церковного хору. Вона поєднує у собі надзвичайну енергію, працездатність, оптимізм та життєву мудрість, якими щиро ділиться з оточуючими. Післясмак нашого спілкування – українське прислів’я: «На Бога надійся, а сам не зівай!». На все воля Божа, але потрібно пам’ятати, що основні складові успіху – 1% таланту та 99% щоденної наполегливої робот, ніхто не відміняв.
– Пані Надіє, Ви дуже багатогранна особистість – мати, дружина, лікар, матушка, регент церковного хору і просто дуже чарівна жінка. Розкажіть про Вашу шкалу життєвих пріоритетів.
– На першому місці, звісно, Бог та моє служіння як помічника батюшки й регента церковного хору. На другому – моя сім’я, чоловік і діти (маю трьох синів). Вже потім робота лікаря. Хоча медицина і не на першому місці, вона має дуже велике значення у моєму житті. Намагаюсь весь час розвиватись, рости та вдосконалюватись. Постійно беру участь у майстер-класах та конференціях. Чоловік мене у цьому повністю підтримує та щиро радіє за мої професійні успіхи. Дуже приваблює приватна медицина, переконана, що майбутнє саме за нею. Маючи позитивний досвід роботи у приватному лікувальному закладі, прагну і своє майбутнє пов’язати у першу чергу з приватною охороною здоров’я.
– «Кожен обирає по собі жінку, релігію та дорогу», слова з вірша Юрія Левітанського. Як обрали фах лікаря та спеціальність акушер-гінеколога?
– Я не з сім’ї лікарів, але перед очима завжди був приклад мого двоюрідного брата Федора Гринчука, хірурга, професора. Хоча прямо на мій вибір він ніколи не впливав. Вчитися пішла не одразу після школи. Спочатку змінила багато професій – працювала у дитячому садочку, медичній та церковній бібліотеках, керувала дитячим хором у Церкві Святого Миколая. У двадцять один рік прийшло розуміння, що хоча я і працюю регентом, освіти у мене фактично немає. Тому рішення обрати саме медичний фах було зважене та свідоме. Спочатку поступила до медичного коледжу, бо про медичний університет і не думала. Вчилася на «відмінно», мене помітив колишній ректор Василь Павлович Пішак і запропонував продовжити навчання у медичному університеті. Сказав, що я у нього така одна – матушка з двома дітьми (посміхається – авт.). За таку путівку у життя все життя буду йому вдячна. Ну, а щодо акушерства та гінекології, то воно мені було найближче. Певно тому, що я мама, матушка. Радість народження ні з чим не порівняти.
– Пані Надіє, одночасно працюючи у комунальному лікувальному закладі та приватному лікувально-діагностичному центрі, маєте гарну нагоду порівнювати. Які, на Вашу думку, переваги, недоліки та слабкі місця кожної системи?
– На мою думку, пацієнти комунальних лікувальних закладів ще не зрозуміли, що вони сьогодні мають безкоштовно. Думаю, років за два-три вони відчують, що втратили. І я порівнюю не тільки з приватним лікувальним закладом, а й з муніципальною медициною інших країн. Наразі медичні послуги є реально доступними для пацієнтів. Сьогодні, коли до мене у міській поліклініці № 3 звертається пацієнтка, вона в межах одного закладу буде оглянута, має можливість здати аналізи, пройти ультразвукове обстеження та необхідні додаткові методи дослідження, тобто все, що можна забезпечити на первинній ланці. Їй чітко поставлять діагноз і вона піде зі схемою лікування. За кордоном такого немає, тому переконана, що недооцінювати нашу державну медицину не можна. Все пізнається у порівнянні. За умов недофінансування наші лікарі роблять навіть більше, ніж мають змогу. Недоліком державної медицини є перш за все негативне ставлення пацієнтів до лікарів. У приватній системі охорони здоров’я такого немає. Пацієнти підходять до лікування більш свідомо, а до медичного персоналу з повагою. А загалом, недоліків у приватній медицині не бачу. Сподіваюсь, що медична реформа, яка стартувала, поставить нас, медиків, на гідне місце.
– З одного боку, сім’я священика для багатьох – таємниця за сімома печатями, з іншого, життя такої сім’ї наче на долоні громади, члени його сім’ї – взірець для наслідування. Пані Надіє, розкажіть, чим Ваша сім’я відрізняється від звичайної української родини та поділіться, як це – завжди бути під прицілом чужих очей, можливо і не завжди дружніх?
– Все життя священика та його родини пов’язане, у першу чергу, з його служінням, тому воно не може бути легким. Священик – це людина, яка знаходиться між Богом та людьми і на нього покладається дуже велике навантаження, насамперед, духовне. Під час сповіді через нього проходить людське життя. Як правило, з добром люди до церкви приходять рідко, а здебільшого звертаються з проблемами, бідою, горем, хворобами духовними й тілесними. Він все вислуховує, пропускає через себе та іноді надає пораду. Повірте, члени сім’ї священика це відчувають, дуже. Однак бувають такі періоди, коли і фізично важко. Хочу, щоб ви зрозуміли, коли у всіх людей свята, у чоловіка, як священика, та у мене, як регента, навпаки, робота, на якій викладаєшся на всі 100%, незалежно від стану здоров’я та втоми. Іноді наприкінці дня просто не залишається сил, щоб відсвяткувати самим, зустрітись із друзями та рідними.
Справді, священик має бути взірцем у всьому, а дружина та діти відповідати йому. Бути на очах весь час непросто. Звісно, бувають і негативні моменти, тоді від такої публічності хочеться втекти, але у більшості випадків це позитив. У мене ніколи не буває почуття, що я непотрібна. А ще, це величезний досвід, адже все, що проходить через чоловіка, проходить і через мене, хоча він і намагається мене оберігати.
Якщо говорити про побут, то ми звичайна українська родина, ніяких особливостей, хіба за винятком обов’язкової вранішньої та вечірньої молитви й дотримання постів.
– Пані Надіє, повертаючись до питання про вибір – рішення вийти заміж за майбутнього священика далося легко?
– Почну з духовності, мені її привили у сім’ї. Я народилася у віруючій родині. Тато не був священиком, але батьки були духовні люди. Мене змалечку водили до церкви, проте ніколи не думала, що вийду заміж за священика. З майбутнім чоловіком зустрілася у церкві, де ми разом співали у хорі. Він тільки-но повернувся з армії і шукав себе. Чоловік також з духовної сім’ї. У їхній родині є священики і навіть монахи. У мого Івана виникло бажання створити власний хор. Тож звернув він увагу спочатку на мої вокальні дані та на мене, як на хористку. Ми почали дружити, а з часом дружба переросла у велике кохання.
Його рукоположили через три місяці після нашого весілля, а у шлюбі ми вже двадцять шість років, і всі ці роки він священнослужитель. День рукоположення пам’ятаю як сьогодні. Тоді я боялася цього, тому чоловік повідомив мені тільки в переддень. Це були пострадянські часи, церкви тільки відкривалися і священиків катастрофічно не вистачало, а він був створений для цього – з віруючої родини, вихований. Та я розуміла, що в свої сімнадцять років ще не готова бути матушкою. Як то кажуть, життя мене до цього не готувало. Це відчував і мій батько, який звернувся до владики та спробував пояснити, що ми ще зовсім молоді, чоловікові щойно виповнився двадцять один рік, а це велика відповідальність На що владика відповів: «Божа благодать все покриє, не на себе сподівайся». Так мій чоловік став отцем Іоанном, а я – матушкою.
– Є такий вислів: «Бути матушкою не менший подвиг, ніж несення монашого хреста». Що входить у Ваші обов’язки саме як матушки?
– Ніколи не чула цього вислову, монашество – це дуже складно і судити про нього не беруся. Знаю інший: «Матушка – це половина батюшки». Мій головний обов’язок – допомагати чоловікові всіляко і в усьому. Я завжди кажу «ми», бо робимо все завжди разом. У церкві те, що не організовує чоловік, організовую я. Це і великі свята, і подарунки, і дитячі концерти. Разом ми відновлювали храм, який знаходиться на території військового госпіталю. На місці церкви була колись солдатська їдальня. Коли ми у 2001 році туди вперше прийшли, там було тільки три стіни, навіть без даху. Наразі це Церква Покрову Пресвятої Богородиці. До речі, чи не єдина в нашій області, яка стоїть на території лікувального закладу. Літургії ведуться з сурдоперекладом для глухонімих парафіян. Крім того, я керую церковним хором. Іноді, коли навантаження стають дуже великими, здається, що було б легше, якби у нас були зовсім різні види діяльності. Та це швидко минає.
– Пані Надіє, як лікар, у першу чергу, маєте дбати про фізичне здоров’я, а як матушка – про душу. Як Вам вдається це поєднувати у професійній діяльності?
– Коли обирала фах лікаря, перш за все хотіла допомагати людям і досвід матушки у цьому безцінний. Якоюсь мірою священик є психологом, через якого проходять людські життя та долі. Його дружина від цього не відірвана. Жінка лише відчиняє двері та заходить у кабінет, а я вже відчуваю, що її болить духовно та яка у неї патологія фізична: психосоматику ніхто не відміняв. Далеко не всі мої пацієнтки знають, що я матушка. Дружина священика не має права давати духовні поради, але як лікар часом можу багато допомогти саме словом. Коли звертаються жінки, які хочуть перервати вагітність, довго спілкуюсь з ними, з їхніми чоловіками, хлопцями, родинами. І часто-густо це дає результат. Потім через роки, зустрічаючи мене, вони дякують, дякують за найбільше щастя у їхньому житті.
– У Вас з чоловіком дуже незвичайні спеціальності, в обох випадках це скоріше покликання, ніж спеціальність. Хтось із дітей збирається продовжити справу батьків?
– Старші діти вже обрали інший фах. Старшому сину Ігнатію 23 роки. Він фінансист, закінчив навчання та працює. Середній Микола, якому 19 років, ще навчається в університеті, здобуває спеціальність логіста та теж працює. Ну, а наймолодшому Марку тільки 9 років і він ще школяр. Микола у віці Марка виявляв бажання продовжити справу батька, але склалось інакше. Наразі ми з чоловіком бачимо майбутнє Марка у медицині, мені дуже хотілося б передати йому свої професійні знання, але вирішувати тільки йому.
– «Всі люди діляться на дві категорії. З першими легко, як легко і без них. З іншими дуже складно, але життя без них неможливе зовсім» Ернест Хемінгуей. Ви очолюєте хор, який, впевнена, зібрав абсолютно різних людей – і тих, з ким легко, і тих, без кого неможливо. Пані Надіє, розкажіть про цю сферу свого життя?
– Співаю я з дитинства. Напевно тому, що моя старша сестра була професійною піаністкою. Під час репетицій я сиділа біля її фортепіано, вона розверталась до мене і казала: «Надійко, співаємо!». Таку мою любов до співу помітили і у дитячому садочку та почали просувати у цьому напрямку. Як сьогодні пам’ятаю свій перший виступ у філармонії. Мене одну, маленьку, років біля чотирьох, вивели на сцену в темному залі, поставили біля мікрофона і сказали, що мушу співати. Було страшно, та я заспівала «Ой, у гаю, при Дунаю» і “Белые кораблики”. Років з дев’яти почав подобатись духовний спів. Батьки бачили, що я марю хором. Коли мені виповнилось дванадцять років, тато попросив отця Василя Запотічного, який був регентом у Церкві Святого Миколая, дозволити мені хоча б стояти позаду хору. Отримавши дозвіл, я стояла за басовою партією, дивилась в ноти не своєї партії і щось з ними співала. Що чула, те й співала. Так тривало декілька місяців. Одного дня отець Василь побачив у моїх очах таке бажання співати, що дозволив стати у партію. У той день я не йшла, а летіла. Я стала єдиною дванадцятирічною учасницею хору, не вміючи читати ноти, не маючи жодної музичної освіти. Було тільки величезне бажання. Нотну грамоту вивчала самотужки пізніше по підручниках. Зазвичай, якщо матушка має музичну освіту чи хист до того, хором займається саме вона. Так я очолила хор у Церкві Покрову Пресвятої Богородиці. Хор зібрав дуже різних людей: це і члени родини, друзі, прихожани, діти прихожан. Не можу пропустити жодної вокально обдарованої людини. Кількісний склад хору постійно змінюється, одні йдуть, інші приходять на їхнє місце. Сьогодні більшість хористів мають музичну освіту, деякі грають у великих симфонічних оркестрах. Практично під час всіх літургій хором керую я, хоча і маю заступницю. Репетиції проводимо переважно перед великими святами чи за необхідності. У нас було декілька великих концертів на Різдво та Великдень.
– Пані Надіє, у Вас такі гарні вокальні дані, Ви змалечку на сцені. Можливо, отримавши чудового професіонала – лікаря акушер-гінеколога та регента церковного хору – суспільство втратило співачку Надію Коржеву? Чи не було бажання піти саме цим шляхом?
– Відкрию Вам секрет, що періодично приходили такі думки. По-молодості я тим дійсно дуже переймалася та вагалася, що можливо обрала не ту дорогу і варто було присвятити себе сцені. Розуміла, що у вісімнадцять-двадцять років зі своїми вокальними даними могла поступити на вокальне відділення навіть без музичної школи. Вокалісти не потребують знання сольфеджіо. Наразі ж дуже задоволена, що вибрала саме такий шлях, бути матушкою, регентом, лікарем. Я дуже щаслива людина.
– Кажуть, що міцний характер будується з камінців, які у тебе кидають. Пані Надіє, наскільки міцний у Вас характер та як Ви його загартовували?
– Характер загартовував Господь, даючи всього у міру. Життєві проблеми, негаразди приходили у моє життя дуже поступово та дозовано від меншого до більшого. І головне, що я зрозуміла, всі випробування, які випадають на нашу долю, потрібні перш за все нам. Просто у перший день, місяць, рік людина не усвідомлює для чого. Так, буває дуже важко, бувають сльози, але це потрібно для нашого духовного росту. І саме це загартовує нас та наш характер.
– Пані Надіє, Ви завжди як промінчик сонця, завжди усміхнена, життєрадісна, енергійна. Як Вам це вдається? Звідки черпаєте енергію та натхнення?
– Головним джерелом натхнення є моя сім’я, діти та чоловік, потім робота регента і лікаря. Декілька років тому у моєму житті був дуже складний період, здавалося, що на мене навалилося все й одразу. Можу зізнатися, що це був період депресії. Тоді я відпочивала тільки під час виступів чи репетицій хору. А ще величезний приплив енергії отримую саме від професійних здобутків як лікаря. Це своєрідний допінг, який змушує працювати, навчатись та вдосконалюватись. Один з головних рецептів від розпачу – робота. Щось не виходить, працюй, продовжуй бити в одну точку, день за днем, місяць за місяцем, результат обов’язково буде, а з ним енергія та адреналін.
– Цитата з роману Маргарет Мітчел «Віднесені вітром»: «Не витрачай час дарма, це матеріал, з якого зроблене життя». Як Вам вдається так багато встигати? Поділіться з нами секретом Надії Коржевої?
– У першу чергу, я вирішила питання з побутом. Коли народила третю дитину, встигнути все стало практично неможливо. Тоді у мене з’явилась помічниця по господарству та й чоловік, відверто кажучи, не дуже вимогливий щодо побутових речей. Він розуміє, що повернувшись з роботи, я мушу ще приділити час дітям та собі. Періодично відвідую басейн чи тренажерний зал. У будні зайнята переважно, як лікар, працюючи у двох лікувальних закладах. У суботу і неділю я регент церковного хору та допомагаю отцю Іоанну у церкві. Щоб нічого не упустити та все встигнути, веду щоденник. Планую час як мінімум на місяць наперед, а якщо мова про навчання та участь у конференціях, то – за півроку.
– Іспанська мудрість говорить: «Хто пліткує з вами, той пліткує і про вас». Як уникаєте таких розмов та як реагуєте, коли обговорюють Вас?
– Подібні розмови категорично не підтримую, коли вдається перетворюю все на жарт. Іноді розумію, що змінити сформовану думку іншої людини практично неможливо. Особливо не подобається, коли у мене намагаються створити негативну думку про людину, яку я добре знаю. Якщо обговорюють мене, то перша реакція може бути навіть різкою. Коли мова про конструктивну критику, намагаюсь з’ясувати, що саме не так. А плітки? Або про мене не пліткують, або мені пощастило і плітки не доходять до моїх вух (посміхається – авт.).
– Кажуть, що успіх це коли дев’ять разів впав, але десять піднявся. Чи вважаєте себе успішною людиною і що таке успіх особисто для Вас?
– Так, я вважаю себе успішною мамою, успішною дружиною, успішним лікарем. Але це не моя заслуга, це подарунок Бога. На своє життя та все, що у ньому є, дивлюсь крізь призму Віри. Що ж до формули успіху, не буду оригінальною, це 1% таланту та 99% роботи. А що таке відчувати себе успішною? Це, на мою думку, бути потрібною, щасливою, це відчуття комфорту та радості життя. Більшість моїх дитячих мрій збулись. У майбутньому прагну себе реалізовувати та розвиватись саме як лікар, акушер-гінеколог та лікар ультразвукової діагностики. Нещодавно пройшла спеціалізацію і наразі прагну розвиватись саме у цьому напрямку. Це те нове, що мене повністю захопило.
– Пані Надіє, Ваші поради та побажання колегам у Великий піст ?
– У піст головне не їсти одне одного. Піст існує для того, щоб людина могла легше боротись зі своїми внутрішніми проблемами. У Великий піст кожен повинен передивитися своє життя, піти на сповідь, зробити ті хороші справи, які давно планував, але відкладав, примиритися з тими людьми, кому завдав кривди. Іноді найскладніше в житті, зустрітись із людиною, яку образив, подивитись їй у вічі і просто щиро сказати: «Пробач». Біблія каже «Господь і наміри цілує», тому робіть перший крок назустріч один одному.
За бесіду подякувала Олена БЕСЕДИНСЬКА
Фото з архіву Н. Коржевої
ДЖЕРЕЛО: Здоров’я Буковини. Газета медичної громади області
