Ми, медики, люди зайняті, багато сил та часу забирає робота, у кожного із нас є родина, а ще – купа різноманітних завдань та обов’язків. Тож і спілкуємось переважно на професійні теми – питаємо поради, обговорюємо цікаві клінічні випадки, консультуємось самі чи домовляємося про консультацію для наших близьких. Це наше життя, наша робота, і це правильно. Але так хочеться іноді просто поговорити, розпитати, розказати, поділитись. Ось на таку розмову за горнятком кави, колеги, я вас і запрошую. Цього разу з головним лікарем лікувально-діагностичного центру «Панацея», лікарем акушером-гінекологом Наталією Петрівною Каленюк.
– Пані Наталю, знаю, що Ви вважаєте, ніби своєю долею можна керувати. Рішення змінити роботу – піти з комунальної установи, створити та очолити власний лікувальний заклад приватної форми власності – для Вас було доленосним?
– Так, і перш за все хочу сказати, що до таких змін я йшла поволі. Дуже цікаво було випробувати себе у чомусь абсолютно новому та незвіданому. У житті іноді потрібно щось змінювати. Багато хто з моїх колег прагне змін, але бояться і далі розмов справа не йде. Я розпочинала як фізична особа-підприємець з приватного кабінету, де працювала паралельно з державною роботою. Потім прийшло розуміння, що, як каже народна мудрість, погнавшись за двома зайцями, не спіймаєш жодного. Тому вирішила цілком залишити державну роботу, про що жодного дня не шкодувала.
– А які бачите підводні камені, плюси та мінуси саме у приватній охороні здоров’я? Це зовсім інше чи робота в тій самій системі, за тими ж старими правилами, як ми звикли?
– Не можу сказати, що приватна медицина – це легше. Це зовсім нелегко і набагато складніше. Як керівник лікувального закладу, я відповідаю за все, і це серйозна додаткова відповідальність, яка лягає на плечі приватника. Якщо на державній роботі ти приходиш і тебе не хвилює ані кран, який протікає, ані відсутність стерильного інструментарію, ні холодильник, що зламався, бо це все відповідальність адміністрації, то тут відповідаєш за все ти. Аналогічна ситуація з пацієнтами: адже в державній системі їх база формується за територіальним принципом, а у приватній – навпаки. Через це можливостей нібито більше, але щоб заслужити довіру людей – твоїх потенційних клієнтів – потрібно докласти багато зусиль. Тому підводних каменів чимало і розпочинати займатись приватною медичною практикою без гарного юридичного супроводу не рекомендую. Я ж маю подвійний досвід, адже спершу розпочинала як фізична особа-підприємець з приватного кабінету, а згодом – як керівник фірми зі статусом юридичної особи з усіма необхідними документами та функціями. Пройшовши все це по другому колу, розумію, що спершу потрібно знайти кваліфікованого юриста, який допоможе розібратись з приміщенням та всіма необхідними документами, забезпечить юридичний супровід, буде допомагати та підказувати. Тоді все набагато легше. Щоб утворився приватний лікувальний заклад, потрібен тандем досвідченого лікаря з якостями організатора та кваліфікованого юриста, котрий компетентний у таких питаннях. Це дасть хороший результат. Був негативний досвід, коли я всім займалась сама, вникаючи у всі питання, тоді медицина відходила на другий план.
Ще одна запорука успіху у приватній медицині – це постійне самовдосконалення та розвиток. Щоб бути конкурентоспроможним, потрібно вкладати чималі кошти у нове сучасне обладнання, знання, професійну літературу, участь у майстер-класах, конференціях. У медицину ми вкладаємо своє життя, тому і оплата нашого часу, наших знань та навичок повинна бути відповідною.
– Наразі ми, медики, стоїмо на порозі реформування галузі. Навіть не просто на порозі, вже відчинені двері й зроблено перший крок. Хтось покладає на це великі надії, інших лякає нове й невідоме. Ваша думка як людини, котра вже реформувала найголовніше, а саме – своє бачення галузі охорони здоров’я, у чому переваги та недоліки медичної реформи?
– Медичну реформу однозначно підтримую, саме тому, що у медицині повинна бути конкуренція. Відсутність конкуренції – це зупинка розвитку. Пацієнт завжди йде до кращого лікаря. Тільки кваліфікований лікар буде конкурентоспроможним і залишиться в охороні здоров’я. Реформа потрібна саме для таких фахівців. А випадкових людей, які є у медицині, як і у будь-якій іншій галузі, реформа, звісно, залишить за бортом. Враховуючи власний досвід роботи в державній системі охорони здоров’я, неможливо закривати очі, наскільки нераціонально використовуються деколи ті чи інші потужності лікарні, наскільки може бути низьким рівень обслуговування пацієнтів. Враховуючи ж жорсткість постатейного використання бюджетних коштів, у формуванні якого головний лікар бере участь в останню чергу, і щоб щось змінити після затвердження бюджету закладу змушений витрачати тижні, а то й місяці, то говорити про якийсь адекватний менеджмент також не доводиться. Хоча ми говоримо про інстанцію, де пацієнту повинні допомогти, сприяти одужанню, врятувати життя. Тому я щиро сподіваюсь, що реформа не лише сприятиме формуванню ефективного менеджменту та якісного медичного обслуговування, але й допоможе створити відповідні умови нам, лікарям, для нормальної роботи, виконання своїх посадових обов’язків та функцій, і, насамперед, усім відомої клятви.
– Час – єдиний ресурс, який неможливо поповнити. Наталіє Петрівно, коли змінили роботу та почали працювати на себе, часу стало більше чи менше. Поділіться своїми тайм-менеджмент секретами.
– Часу стало значно менше, з’явилося відчуття, що не встигаю геть нічого, проте намагаюсь ставитися до цього спокійно. Особливих секретів не маю, хоча свій час, звісно, планую, використовуючи для цього щоденник, куди записую консультації пацієнтів, ділові зустрічі, домашні справи, графік тренувань, візити до перукаря, косметолога, адже я не тільки лікар, а ще жінка, дружина, мама. Крім цього, на початку року складаю також список мрій. Мрії обов’язково потрібно записувати. Ось так я колись записувала мрію про власну клініку. Якось, розбираючи папери, натрапила на свої старі записи, серед яких була листівка, де я своєю рукою наклеїла картинку з машиною. Тоді саме мріяла про машину (байдуже якої марки). Через декілька років машина з’явилася, а про листівку тоді, зрозуміло, забула. Так ось на ній, хоч би яким це не здавалося дивним, було зображено машину саме тієї марки, яку ми, власне, придбали.
– Ви зізнаєтеся, що часу маєте обмаль, однак Ваша фізична форма чудова. Розкрийте секрет краси та стрункості від Наталії Каленюк.
– Відвідую спортивний клуб 2-3 рази на тиждень – плаваю, займаюсь у тренажерному залі. Колись спробувала займатись груповими видами фітнесу, та врешті надала перевагу індивідуальним. Дієти як такої не дотримуюсь, але певні обмеження є. Намагаюсь обмежити солодке, хлібобулочні вироби, дуже рідко їм картоплю. Певного режиму харчування також не маю, їм коли хочу і навіть пізно ввечері. Торти та печиво їм дуже рідко, а от дозволити собі шоколадку можу. Чай та каву останнім часом п’ю без цукру.
– «Я хочу хоч з однією людиною говорити як з самим собою», казав Ф. М. Достоєвський. Чи є у Вашому житті така людина і хто це?
– У мене є подруга, з якою можу поділитись сокровенним. Діти вже дорослі, вони дуже цікаві особистості, самодостатні, розумні, але у них власний світ. Намагаюсь не завантажувати синів своїми проблемами. З чоловіком разом 27 років, ми – як права та ліва рука, але скаржитись та плакатись він мені не дозволяє, змушуючи бути дуже сильною. Його схвальний відгук, то справді золото.
– У Вас з чоловіком класична медична родина, яких багато на Буковині, та певно і в Україні. Чи вдається керувати кораблем лікарської родини так, щоб він не напоровся на риф професійних проблем, розмов і т.д.?
– Професійні теми вдома обговорюємо. Чоловік мені допомагає, якщо є якісь терапевтичні питання стосовно пацієнток і я це дуже ціную. Він же часом зі мною радиться щодо гінекології: такий у нас своєрідний сімейний консиліум. Чоловік допоміг втілити у життя мою мрію та відкрити клініку, а от до вирішення поточних питань, які стосуються організації роботи у клініці, він не долучається, вважаючи, що це моя ідея, моя мрія, мій проект і всі проблеми, які виникають, повинна вирішувати самостійно. Але розуміючи, скільки часу у мене займає клініка, багато допомагає з домашніми справами, зокрема приготування їжі повністю на ньому. Готує він дуже смачно – плов, борщ, запікає рибу.
– Про Марію-Терезію казали, що вона вміла поєднувати чоловічу дипломатію з суто жіночим характером. А як Вам вдається утримувати гармонію жіночої та чоловічої енергії? Бути керівником, жінкою-лідеркою, залишаючись такою жіночною та витонченою.
– Це талант (посміхається – авт.). У питаннях, що стосуються життя та здоров’я людини, я дуже жорстка. Вмінню брати відповідальність на себе вчу і персонал клініки. Одночасно розумію, що у кожного співробітника свої проблеми, зобов’язання, сімейні обов’язки. А жінка, вона є жінкою від народження. Це дуже тонка межа і треба лавірувати. І ще. Жінка обов’язково має знайти для себе джерело натхнення й енергії, людину, яка буде прикладом, орієнтиром, мотиватором, буде мобілізовувати її внутрішні резерви і змушувати рухатись вперед.
– Серед наших колег багато талановитих особистостей – музикантів, співаків, поетів, письменників. На Вашу думку, медицина притягує талановитих неординарних людей чи те, з чим ми зіштовхуємось кожен день, відкриває приховані таланти?
– У медицину, як і в будь-яку іншу галузь, приходять люди абсолютно різні, є циніки, жорстокі люди, є чуйні, талановиті. Звісно, талант іде від Бога. Але коли ти щоденно бачиш біль, страждання, розумієш, що допомагаєш ще й психологічно, лікуючи словом, і людина виходить від тебе іншою, щасливішою, це своєрідний допінг, який шукає вихід та знаходить реалізацію у творах наших колег, відточуючи їхній талант.
– Знаю, що Ви модель та муза одного чернівецького фотохудожника. Що це особисто для Вас – захоплення, відпочинок, спосіб профілактики професійного вигорання?
– Це своєрідний релакс. Колись у молодості ми чогось не знали про себе, не знали своїх плюсів та мінусів, не було часу, бо дітки були маленькими, наразі настає пора присвятити більше часу собі та своєму внутрішньому світу, пізнати себе.
– Цитую нашого колегу М. А. Булгакова «Ніколи нічого не просіть, і особливо у тих, хто сильніший за вас. Самі все запропонують та самі дадуть». Погоджуєтесь чи ні? Ваші маленькі жіночі хитрощі, як зробити так, щоб самі пропонували та допомагали?
– Біблія каже: «Просіть і буде вам дано, шукайте і знайдете, стукайте і відчинять вам; бо кожен, хто просить одержує, хто шукає знаходить, а хто стукає відчинять йому». До будь-якої людини потрібно шукати підхід і до будь-якої людини його можна знайти. У людині треба розібратись, зрозуміти її внутрішній світ. Звісно, якщо ти один, другий, третій раз поспіль намагаєшся налагодити взаємини, побудувати містки, а тебе відштовхують, то продовжувати не варто. А є люди, які самі хочуть, щоб до них шукали підхід, до них звертались і тоді вони відкриваються. Ну, а якщо мова про суто жіночі хитрощі, то можу навести приклад власного чоловіка. На нього не можна тиснути, йому просто потрібно «подати» інформацію і зачекати. Не можна очікувати від людей результат тут і одразу, треба вміти чекати. Нетерплячість часто заважає у житті, хоча іноді і допомагає, але така мудрість приходить з роками.
– Пропоную продовжити цитувати, цього разу Конфуція: «Одне слово може змінити твоє рішення, одне почуття – твоє життя, одна людина – тебе». Отже, як прийняли рішення обрати професію лікаря? Яке найсильніше почуття чи емоція, пов’язані з професійною діяльністю? Хто та людина, яка змінила та створила Вас, як лікаря, – Ваш вчитель?
– Я не з родини лікарів, але скільки себе пам’ятаю, хотіла бути лікарем. У дитинстві граючись з ляльками, лікувала їх та «оперувала». Намагалась лікувати тварин, яких завжди дуже любила. Пам’ятаю, знайшла дитиною горобчика з підбитим крилом, принесла додому, довго лікувала, піклувалась, годувала, та він все одно загинув. Для мене це була велика втрата і ще довго снилось, як я намагаюсь врятувати якусь тваринку. А того горобчика пам’ятаю до сьогодні. Коли стала дорослішою, батьки підтримали мою ідею бути лікарем. Рішення обрати спеціальність акушера-гінеколога прийшло поступово. Спочатку хотіла бути психотерапевтом, мені дуже подобалась психологія. Потім, коли на першому курсі перечитала всього Ф. Углова, він мене вразив настільки, що вирішила бути хірургом, а вже пізніше зупинилась на акушерстві та гінекології. Найбільш сильні почуття та емоції пов’язані з тим, як студенткою вперше побачила пологи. Це було дуже сильне враження, я плакала. Ще дуже добре пам’ятаю відділення обласної дитячої лікарні, де лежали дітки, від яких відмовились матері, їхні сумні оченята, вони не плакали, тільки поглядом благали, щоб їх взяли на руки. Йшли ми, студенти, від них із важким серцем.
Життя подарувало мені багато гарних вчителів: під час навчання в інтернатурі А. В. Куріцин навчив професійному мисленню, потім переймала науку від О. М. Юзька, М. В. Водоп’янова. Кожен з них вчив своїм прикладом, серйозним ставленням до професії та пацієнта.
– Питання, яке, впевнена, цікавить багатьох колег. Розкажіть про Ваші подорожі до нашого вчителя Олександра Кухарчука в Мумбаї, в Індії.
– Олександр Леонідович – людина дуже гостинна та уважна. Коли прилетіла о 4.30 ранку, зустрів мене особисто разом із Прією (його помічниця). Приділив мені багато часу. У 2016 р. він показав мені всю центральну частину Мумбаї, де шокували трущоби поруч з елітними кварталами. Олександр Леонідович безмежно закоханий в Індію, її традиції, культуру, хоча й ностальгує за Україною та Чернівцями, а особливо – за людьми. Багато розповідав про свою лабароторію ReeLabs, яка займається стовбуровими клітинами та регенеративною медициною. Вони використовують стовбурові клітини для лікування тих захворювань і випадків, де традиційні методи лікування вже не допомагають (розсіяний склероз, гепатит С, цироз печінки, важкі випадки цукрового діабету). У Чернівцях залишилась ціла плеяда учнів проф. О. Л. Кухарчука, а індусів він не вчить принципово. Погоджується вчити тільки лікарів з України, які працюють у нього помічниками. Загалом в Індії лікарів не вистачає. Навантаження на лікаря величезні, бувають прийоми до 200 пацієнтів на день. Мені навіть важко уявити, як це можливо витримати і яка може бути якість такої консультації. Лікарні є різні, від елітних до лікарень Червоного Хреста, де люди лежать просто на підлозі. Разом з тим, не жителю Індії довести свою унікальність як професіонала та отримати дозвіл працювати, досить важко. І підтверджувати «свою унікальність» потрібно кожні п’ять років.
– Пані Наталю, що таке професійна інтуїція та колегіальність ?
– Професійна інтуїція – це те, що приходить з роками практики і знаннями, коли чітко відчуваєш, за який випадок братись і він тобі під силу, а який ні. Це дуже тонка матерія. Колегіальність – це і підтримка, і допомога, і вміння не сказати зайвого. Якщо ти думаєш інакше – це не значить, що ти думаєш правильно. Наприклад, наш курс, випуск 1992 року, був дуже цікавий, багатий на таланти, і ми до сьогодні підтримуємо зв’язки, спілкуємось, допомагаємо один одному.
– «Краще гір можуть бути тільки гори, де ще не бував», співав Володимир Висоцький. Які ще професійні вершини плануєте підкорити?
– Хотілося б збільшити перелік послуг, які надає ЛДЦ «Панацея» та розширити площу приміщень. Пригадую, коли ми шукали приміщення для клініки і я вперше потрапила сюди, на думку спало, навіщо мені так багато місця? Наразі ж розумію, того, що є, вже мало. Розширення кількості послуг тягне за собою збільшення площі клініки.
– Ваші побажання колегам у новому 2018 році?
– Традиційно здоров’я, сімейного та фінансового благополуччя, удачі в роботі. Бажаю заходити в операційну із натхненням, а виходити – із задоволенням, прислухатись до колег, допомагати їм, коли вони просять про допомогу, не шкодувати добрих слів і підтримки. «Несіть любов в своєму серці. Життя без неї, як сад без сонця, де вмирають квіти», – казав Оскар Уальд і був цілком правий.
За бесіду подякувала Олена БЕСЕДИНСЬКА, фото з архіву Н. Каленюк
ДЖЕРЕЛО: Здоров’я Буковини. Газета медичної громади області
