Колеги, цього разу я кавувала з Оксаною Злотар – лікарем-гастроентерологом, завідувачкою гастроентерологічного відділення КМУ «Чернівецька обласна клінічна лікарня», яка живе в постійному русі, змушуючи навіть Земну кулю обертатись навколо своєї осі. Енергійна, оптимістична, завжди усміхнена жінка, яка встигає все – керувати відділенням, отримати три вищі освіти, піклуватись про дітей та чоловіка, займатись екстремальними видами спорту. А ще пані Оксана, володіє надзвичайним талантом: ставитись до життя легко та жити, наче граючи.
– Кажуть, якщо професія стає способом життя, то ремесло перетворюється на мистецтво. Оксано, чому ти обрала мистецтво лікувати?
– Стати лікарем мріяла з дитинства, хоча в родині медиків взагалі немає. Років з чотирьох я багато хворіла. Саме тоді, побачивши та відчувши медичну «кухню» зсередини, мені страшенно захотілось одягти білий лікарський халат. А от фах гастроентеролога обрала випадково, так склалась доля, але жодного дня про це не шкодувала. Гастроентерологія дає можливість побачити результат. Це справжня радість, коли пацієнт виписується, йде додому і каже: «Лікарю, дякую», а ще два тижні тому він був у важкому, декомпенсованому стані. Хоча часто-густо, потрапивши до гастроентеролога одного дня, пацієнти стають нашими друзями на довгі роки. Така вже особливість фаху.
Кожного дня, приходячи на роботу та одягаючи білий халат, розумію, що мушу допомогти та врятувати. Як би пишномовно це не звучало, люди у білих халатах – це янголи, і ми мусимо виконувати цю функцію.
– Оксано, ти вже тривалий час працюєш на керівній посаді, спершу очолюючи приймальне, а згодом гастроентерологічне відділення обласної клінічної лікарні. Чи важко бути жінкою-керівником?
– Жінка-керівник я вже десять років і не скажу, що це просто. Як і багато речей у моєму житті, те, що я стала завідувачкою відділення, – випадковість. Після закінчення інтернатури з сімейної медицини мене прийняли на роботу лікарем-стажистом у приймальне відділення обласної лікарні. Пройшовши спеціалізацію з терапії та пропрацювавши два роки, я очолила відділення. Тоді мені, зовсім молодій, довелось керувати вже зрілим і сталим колективом. Зламати систему і щось змінити було зовсім непросто, я мусила всіх зрозуміти і почути, врахувати психологічні особливості кожного. Окрім того, зважте , що це все відбувалося у приймальному відділенні, де люди працюють в умовах надзвичайної напруги, адже ніколи не знаєш, який пацієнт і з якою патологією може поступити вже наступної хвилини. Та я впоралась із завданням і налагодила роботу.
Якщо говорити виключно про лікувальну роботу, то ургенції мені було мало. Хотіла займатись пацієнтом весь час його перебування у стаціонарі, від поступлення до виписки, тому почала суміщати роботу і у гастроентерологічному відділенні. Спершу було дуже важко, та в мене були гарні вчителі – Патратій Марина Володимирівна, Федів Олександр Іванович. А ще мене підтримував і допомогав весь колектив гастроентерологічного відділення, яке я згодом й очолила.
– «Треба багато вчитися, щоб знати хоч трохи.» Шарль Луї Монтеск’є. Крім медичної освіти, здобувши ще й юридичну та управлінську, яку мету перед собою ставила?
– Отримати юридичну освіту прагнула для того, щоб бути компетентною в юридичних справах, пов’язаних, у першу чергу, з медициною. Це дозволяє захистити себе, у разі необхідності проконсультувати колег, а часом і пацієнтів. Коли відчула, що мені цікавий не тільки лікувальний процес, а й розвиток та зміна медичної галузі, вступила до Національної академії управління при Президентові України. У 2018 році здобула ступінь магістра державного управління зі спеціалізації «Управління у сфері охорони здоров’я”. Сьогодні чітко бачу майбутнє охорони здоров’я України у поєднанні державної та приватної медицини у межах одного лікувального закладу. Так, якщо ми говоримо про надання третинної медичної допомоги, то всі пацієнти, які територіально належать до лікувального закладу, та соціально незахищені верстви населення повинні отримувати її безкоштовно. А всі інші, хто бажає лікуватись у цій установі, мають це робити за спеціальні кошти. Приватна охорона здоров’я у Чернівцях розвивається дуже швидко, показуючі гарні результати. Саме у наших лікарів прагнуть лікуватись пацієнти з інших областей України. Тому, як на мене, не варто виїжджати за кордон, потрібно залишатись тут, розвиваючи нашу галузь.
-Сім’я – це місце, де народжується життя і ніколи не згасає любов. Оксано, розкажи про свою родину.
– «Хочеш розсмішити Бога, розкажи йому про свої плани»… От так і в мене вийшло. Вступивши до медичного університету, була переконана, що вийду заміж тільки після шостого курсу, та не так сталося, як гадалося. З майбутнім чоловіком я познайомилась вже на першому курсі. Наша Катя, якій буквально днями виповнилось 18 років, була першою дитиною на курсі, от усім курсом її й бавили. Сьогодні вона вже зовсім доросла, самодостатня особистість, студентка факультету міжнародних відносин Чернівецького національного університету імені Ю. Федьковича. З нею ми швидше подруги, ніж мама і донька. Син Дмитро, якому 11 років, хоче бути лікарем, як я. Коли був зовсім малим, казав, що буде мамологом. Нас всіх це дуже дивувало, адже вдома таке ніхто не обговорював. Зараз мріє про анестезіологію, та в нього попереду ще багато часу, щоб визначитись зі спеціальністю.
– А якими основними правилами ти керуєшся у житті?
– Перш за все – це бути щирою, не тільки перед людьми, а, насамперед, перед собою. Друге правило, якого намагаюсь завжди дотримуватись, – це не нашкодити ні подумки, ні ділом. Живу так сама і так виховую дітей. Одного дня зрозуміла, що молодший син – це дзеркало нашої сім’ї. Коли я незадоволена його поведінкою і виникає бажання зробити зауваження, насварити, завжди зупиняюсь і аналізую, чому так. І часто виявляється, що він наслідує нас. Тому намагаємось вчити дітей власним прикладом.
До речі, так мене завжди виховував батько, який є найбільшим авторитетом та опорою для мене. Скільки себе пам’ятаю, боялась його підвести та намагалась порадувати. Батько – розумна освічена людина, чия думка завжди була для мене пріоритетною. Я схожа на тата і зовні, і характером. А ще на нього схожий мій син Дмитро.
А третє правило – це цінувати життя, не перейматися через дрібниці та вирішувати проблеми у міру їх надходження. Не варто вигадувати, що буде далі, потрібно жити сьогоднішнім днем.
– Кажуть, коли Бог зачиняє одні двері, то відчиняє інші. Оксано, тобі просто завершувати одну справу і починати нову?
– Я справді доволі легко закриваю одні двері і відчиняю інші. Коли бачу, що все налагодила, система може працювати без мене, то починаю сумувати і шукаю так би мовити нові двері. Щиро радію, спостерігаючи, як мій проект живе та розвивається, а я у цей час можу розпочати щось нове. Якщо бачу певні помилки або справа буксує, намагаюсь підказати, але свою думку нав’язувати ніколи не буду. Сьогодні активно займаюсь розбудовою на базі відділення гастроентерологічного центру з ліжками гепатології. Всі зусилля докладаю до того, щоб пацієнт міг звернутись та отримати якісну медичну допомогу саме третинного рівня.
– Нещодавно ти повернулася зі стажування за кордоном. Які враження від роботи іноземних колег та клінік?
– Це був цікавий досвід. Головною метою мого стажування було вивчити досвід колег з Іспанії та Німечинни. Впродовж двох тижнів, вивчаючи роботу клінік в Мадриді та Берліні, я зрозуміла, що рівень кваліфікації лікарів там у жодному разі не вищий за наших колег, а от умови набагато кращі. Вся робота за кордоном зорієнтована в першу чергу на профілактичну медицину, тому і кількість ускладнених випадків, пацієнтів з декомпенсацією значно менша. Мене вразило, що кожен спеціаліст володіє всіма можливими методиками додаткових методів обстеження. Якщо говоримо про гастроенторологію, то це і УЗД, і гастроезофагодоуденоскопія, і колоноскопія. Саме такий комплексний підхід дозволяє відтворити максимально правильну картину, встановити діагноз та призначити лікування.
– Оксано, як і у більшості наших колег, твоя робота займає багато часу і сил, а як ти відпочиваєш та відновлюєшся ?
– Окрім медицини, три моїх найбільших захоплення в житті – це гори, рафтинг і кінний спорт. Наша давня сімейна традиція – це підійматись на Говерлу або Піп Іван у травневі свята. Ми вже зробили сім сходжень, з них Говерлу підкорили три рази. Починаючи з 2014 року, щовесни, коли повноводдя, обов’язково з друзями сплавляємось гірськими річками. До речі, всі мої друзі – не медики, що дозволяє мені повністю перезавантажитись. А коли сумно чи потрібно розібратись у собі, немає нічого кращого за іпотерапію. А ще обожнюю кататись на повітряних кулях. Наразі багато часу присвячую вивченню англійської мови.
– Зовсім скоро ми будемо святкувати 8 Березня, Міжнародний день прав жінок. Що побажаєш колежанкам?
– Бажаю завжди залишатись жінками, отримувати задоволення від життя та в жодному разі не переймати на себе чоловічу роботу, берегти себе і любити.
За бесіду подякувала Олена БЕСЕДИНСЬКА
Фото з архіву О. Злотар.
ДЖЕРЕЛО: Здоров’я Буковини. Газета медичної громади області.
