Цього разу я кавувала з надзвичайною жінкою, Оленою Миколаївною Алботаю, завідувачкою відділення патології вагітних КМУ «Міського клінічного пологового будинку № 1», вольовою, харизматичною, надзвичайно людяною та щирою, жінкою з унікальним шармом, яка вміє цінувати життя та допомогла з’явитись на світ тисячам малюків.
– Актор ніколи не вийде на сцену, поки не налаштується на роль, а як Ви готуєтесь до операції?
– Перед кожною операцією я молюсь. Це знає весь персонал відділення. Є декілька молитов, які читаю вже багато років. У цей час до мене ніхто не заговорює, навіть якщо це ургентний випадок, допоки не зайду в операційну і привітаюся: «Доброго дня». От тоді робота починається.
– Олено Миколаївно, а що таке бути лікарем для Вас?
– Для мене бути лікарем перш за все означає постійно розвиватись і самовдосконалюватись. Думка, що ти все знаєш, – це не просто зупинка, це дещо набагато страшніше. Я постійно відвідую конгреси, конференції, стажування, майстер-класи. Медицина розвивається дуже стрімко і крокувати з нею в ногу непросто. А головне, що у мене є можливість одразу впровадити новітні знання та технології у роботу відділення. Наш заступник головного лікаря Василь Єфремович Ринжук дійсно прогресивний керівник. Все нове, що привожу з наукових форумів, сприймає схвально та дозволяє одразу втілити в роботу. І результати такого підходу не змушують на себе чекати.
Звісно, самим приємним моментом у роботі є чудо народження, коли мої руки стають першими, які тримають нове життя. Особливо, коли це складна пацієнтка, якій я допомагала зберегти вагітність з 16, а іноді і 8 тижнів. Бачити очі мами, яка вперше тримає на руках свою дитину, обіймає і цілує, це щастя, яке не зрівняти ні з чим.
– Ви обирали медицину чи вона вибрала Вас?
– Жодного іншого варіанту, окрім як бути лікарем, не розглядала. Моє дитинство частково пройшло у стінах старого пологового будинку, коли він ще був на вул. Українській, де працювала мама. І хоча вона повністю підтримала мій вибір бути лікарем, стосовно акушерства та гінекології була категорично проти. Тому таємно від неї на початку третього курсу я влаштувалась працювати санітаркою в операційній того самого пологового будинку. Коли мама вперше побачила мене на робочому місці, її обуренню не було меж. Більш прискіпливого ставлення до роботи молодшого медичного персоналу уявити годі. Чистоту операційної мама перевіряла особисто і кожен раз я доводила, що можу справитись з роботою. Після третього курсу мене перевели операційною медичною сестрою. У відділенні мама була для мене тільки Людмилою Лаврентіївною, іноді, забуваючись, я й вдома під час вечері зверталася до неї офіційно, з чого батько завжди кепкував.
Такий шлях від санітарки операційного блоку до завідувачки відділення дав мені дуже багато і переконана, саме він правильний, бо дає можливість повільно розвиватися та вдосконалюватись. До етапу лікаря я підійшла з великим багажем практичних знань та навичок.
– За тридцять років акушерського стажу, думаю, було різне. Які пологи запам’ятались Вам найбільше?
– Напевно найбільш яскравий і цікавий спогад – це перші пологи, на яких була присутня, ще працюючи акушеркою пологового залу. Це були п’яті пологи у жінки, яка працювала на машзаводі кранівницею. За все своє життя до і після цього дня я не чула такої нецензурної лайки, якою вона згадувала свого чоловіка. Через рік ця ж жінка народжувала у нас шосту дитину. Партнерських пологів тоді ще не було і все, що пані думала про чоловіка і ситуацію, вислуховували ми.
– Не секрет, що у нашому суспільстві сформований скоріше негативний, ніж позитивний образ лікаря. На Вашу думку, з чим це пов’язано?
– Думаю, негативне ставлення до лікарів є ускладненням української ментальності. Кожен з нас приходить на роботу, щоб допомогти, а не нашкодити, щоб мати і дитина пішли додому здорові. Тому дуже позитивно ставлюсь до партнерських пологів. Коли чоловік біля дружини в пологовому залі, він не тільки розділяє її біль та щастя, він бачить і нашу роботу та турботу про його дружину й малюка. Тоді ніхто ніколи не скаже, що жінкою нехтували, до неї не підходили чи не надавали потрібну допомогу.
– Олено Миколаївно, Ви пройшли довгий та цікавий шлях професійного становлення, хто були Ваші вчителі?
– З вчителями мені дуже пощастило. Перш за все, Олександр Михайлович Юзько, мій науковий керівник, лікар із золотими руками, людина-моноліт. Старше покоління лікарів: це і Тимчук Галина Василівна, і Соболєва Галина Григорівна, і Сафонова Неля Яківна. Вони дійсно вчили та й часи були трохи інші, стосунки між людьми будувались інакше. Хоча працювати було зовсім нелегко. Напевно, головним моїм вчителем став Олександр Леонідович Кухарчук, людина-легенда. Він сформував моє клінічне мислення. Я не зрозумію випадок, поки не розставлю всі патогенетичні цеглинки по місцях.
А знаєте, який постулат клятви Гіппократа вважаю головним? «Стався до дітей свого вчителя, як до своїх братів і сестер». Намагаюсь так жити і працювати щодня. Свого часу Галина Григорівна Соболєва зробила багато для мого професійного становлення, сьогодні маю гарну нагоду віддати борг, сприяючи професійному розвитку Лілії Соболєвій. Я взагалі дуже люблю ділитись знаннями, бути вчителем цікаво і захоплююче. Кожного дня спостерігати, як колишній студент крок за кроком перетворюється в лікаря, колегу, як зерна моїх знань продовжують жити, рости і розвиватись. Цікаво бачити, хто може, а хто – ні. Акушерство – це мистецтво і талант, дарований не кожному. Двічі до нас потрапляли інтерни, у яких не було хисту в моїй спеціальності, про що їм відверто сказала. Вони прислухались і повністю реалізували себе в інших лікарських фахах. Ось для чого потрібні вчителі.
– З чого для Вас складається колегіальність?
– Колегіальність – це, перш за все, порядність по відношенню до колег, взаємоповага та взаємодопомога. Скажу більше: акушерство без взаємодопомоги неможливе. Один в полі не воїн. Що б не було з пацієнткою до того, як вона потрапила до мене, хто б її не лікував, я за жодних обставин не скажу жінці, що мій колега був не правий. Запропоную інший метод лікування, поясню його переваги, але жодної критики. Про всі помилки скажу колезі тільки особисто. І роблю це завжди, оскільки вчитися мають всі.
– Яке Ваше життєве кредо, яким Ви можливо хотіли б поділитись з іншими?
– Завжди кажу правду, будуючи свої думки про людей та події тільки спираючись на факти. Часом оточуючих обурює така моя позиція, а потім вони визнають, що спілкуватися зі мною легко. Люди звикли чути те, що хочуть, а не правду, яку я скажу за будь-яких обставин. Чи порадила б я іншим робити так само? Можливо, але врахуйте, щоб казати правду, потрібно бути дуже сильною особистістю.
– А як це бути жінкою-керівником, очолювати чимале відділення та підтримувати дружню атмосферу в колективі?
– Жінкою-керівником бути не важко, особливо у жіночому колективі як наше відділення. Чоловікам ніколи не зрозуміти жіночі проблеми, а зі всіма своїми негараздами мої дівчата звертаються саме до мене. Це певний критерій довіри. Але так було не завжди, я дуже сильна і жорстка особистість, що змушувало людей тримати дистанцію. З віком стаю м’якшою, завжди ставлю себе на місце інших, намагаючись їх зрозуміти. Запорукою гарної атмосфери в колективі і є взаєморозуміння. У нас чудовий колектив, прекрасні стосунки між колегами. З першого дня, відколи очолила відділення, припинила будь-які плітки. Абсолютно все ми обговорюємо прямо – це моє головне правило.
– Хто така, на Вашу думку, українська жінка: голова, шия чи універсальний солдат?
– Перше, що спало на думку – універсальний солдат, але напевно у всіх життя складається по-різному і як жінка будує стосунки в сім’ї, залежить в першу чергу від неї. Мій чоловік чудова людина, прекрасний батько та дідусь. Завжди можу на нього покластися, це людина, якій я довіряю на 100%. Що б не трапилось і навіть на роботі, він завжди буде першим поруч. Можливо у нашій сім’ї саме я задаю вектор руху, проте це можливо тільки тому, що чоловік мене підтримує. У нас двоє чудових донечок: Люда, яка пішла по моїх стопах і працює лікарем-дерматологом, та Таня, студентка п’ятого курсу Одеської юридичної академії. А ще наша з чоловіком радість та гордість – двоє чудових внуків Данило та Гліб. Усвідомлювати, що за тобою стоїть сім’я, дуже важливо.
– Олено Миколаївно, який період Вашого життя найщасливіший?
– Ним стало народження доньки, хоча в декреті була рівно місяць. Я, студентка шостого курсу, субординатор, майже весь час проводила у пологовому будинку. Незважаючи на це, материнство стало неймовірним щастям. Моя донька колись жартувала, що її виховання було трохи фашистським. Вона часто чула від мене «ні» навіть там, де можна було сказати «так». Дитинство Люди не було простим. Коли їй було 2,5 року, захворіла моя мама. Донька в такому віці залишалася сама з бабусею і знала, коли їй дати таблетку і як набрати телефон дідуся, якщо бабуся впаде. Тому донька виросла дійсно відповідальною людиною. Вона гарно вчилась, вже в 14 років екстерном закінчила школу і пішла в медичне училище. Паралельно за рік пройшла програму 10-11 класів та в центрі освіти молоді здала 21 іспит, що дозволило в 15 років вступити до медичного університету. Таким було моє вольове рішення. Я бачила, що вона зможе, хоча я справді хвилювалася за доньку. Не впевнена, що зараз прийняла б таке ж рішення. І з онуком я не вчинила так за жодних обставин. Він росте набагато балуванішим, ніж донька колись. Одного дня, коли Люді було 15 років, я зрозуміла, що мені потрібно змінити ставлення до доньки, інакше її втрачу. Ми стали подругами, а стосунки теплими та довірливими.
До речі, мій онук Данило також мріє бути лікарем. Говорить: «Бабусю, хочу працювати, де діти народжуються». Питаю, може краще як мама дерматологом. Ні, каже, не хочу робити жінок гарними.
– А чи були у Вашому житті зламні етапи?
– Зламним для всієї нашої родини став 2015 рік, який змінив мене кардинально. До цього часу я знала, що в Україні іде АТО, проте це наче не стосувалося особисто мене. Це було далеко на Сході країни, а у нас повсякденне життя тут. Коли у січні 2015 р. Льоня, мій зять (Леонід Дергач, прим. автора) прийняв рішення захищати свій дім, все змінилось докорінно. Ми допомагали, чим могли. Це був період, коли нашу армію зробили саме такі люди, як наш Льоня. От тоді АТО стало моїм. Кожен день по телевізору дивилася, де ця Старогнатівка та Волноваха, чи були там вибухи або обстріли. Людина до всього звикає, звикли і ми. В душі вже не було так моторошно. Зовсім інакше подивилась на життя 1 лютого 2017 р., коли Льоня загинув. У той момент, коли Люда це повідомила, на мене чекала пацієнтка, яка виношувала трійню. Ця жінка зайшла в моє життя разом зі страшною новиною, а народила вона трьох чудових хлопчиків в ніч на Великдень. Життя триває, замість одного в цей світ прийшло троє.
– Враховуючи все, через що Вам довелось пройти, що б Ви побажали нашим колегам?
– Не їжте один одного, ставтесь до колег, рідних, близьких, друзів, по-людськи. Варта поваги тільки та людина, яка поважає інших. Саме в повазі до інших проявляється твоє справжнє обличчя. Любіть, цінуйте та поважайте один одного.
За бесіду подякувала Олена БЕСЕДИНСЬКА
Фото з архіву О.М. Алботи
ДЖЕРЕЛО: Здоров’я Буковини. Газета медичної громади області.
