Колеги, цього разу я кавувала з Оленою Василівною Власовою, кандидатом медичних наук, асистентом кафедри педіатрії і дитячих інфекційних хвороб БДМУ, обласним експертом ДОЗ за фахом неонатологія. З першого знайомства вразила внутрішня сила, розум, професіоналізм Олени у поєднанні з жіночністю та якимось особливим внутрішнім спокоєм та впевненістю, до яких хочеться хоча б доторкнутися. Певно саме таким має бути лікар-неонатолог, який тримає в своїх руках крихітне життя. А ще, як то кажуть, з такою людиною не страшно і в розвідку йти.
– Олено, ми знайомі не так довго, але весь час ти вражаєш своїм внутрішнім спокоєм у будь-якій ситуації. Знаю по собі, що твоя внутрішня рівновага заспокоює й інших. Це вроджені риси чи набуті ?
– Спокій та витримку я успадкувала від батьків. Намагаюсь завжди мислити толерантно та оцінювати людей виключно за їхніми вчинками. Починаючи спілкуватись, не роблю швидких висновків. Пізнання та розуміння іншої особистості – процес тривалий та копіткий. І навіть у тих випадках, коли це «не моя людина», вибудовую рівні стосунки. Мене дійсно майже неможливо вивести з себе чи спровокувати на конфлікт. Та люди бувають різні й толерантність розуміють далеко не всі, тому якщо вже комусь це вдається, то розбурканий «тайфун» людина певно пам’ятає довго.
– А які людські якості ти цінуєш найбільше?
– Перш за все, чесність. Абсолютно не можу зрозуміти, коли брешуть. Ще можу пояснити, хоча не прийняти, брехню на благо, але з корисливих мотивів – за жодних обставин. Колеги та близькі знають, що я завжди кажу тільки правду, хоча можу змовчати, коли розумію, що моя прямота травмує людину. Проте казати на біле чорне не буду ніколи. Так вже я влаштована.
– Олено, у тебе дуже правильні принципи і погляди на життя. Такі зараз зустрічаються не часто і переконана, що це виховання саме батьків, розкажи про них.
– Я виросла в родині лікарів. Тато Власов Василь Володимирович – хірург, доктор медичних наук, професор, мама Власова Наталія Вікторівна – педіатр. Нам з сестрою пощастило неймовірно, бо у нас найкращі батьки на світі. Їхня підтримка духовна, енергетична, емоційна відчувається завжди і навіть на відстані. Найприємніші спогади дитинства – це час, проведений разом. Батьки – інтелектуали, тож наше спілкування завжди було насиченим та цікавим. Подорожуючи, вони намагались відвідати як найбільше історичних місць, музеїв, пам’яток архітектури. І уявіть, все це супроводжувалось дивовижними розповідями батька, який захоплюється історією, завжди багато читав і здавалось, знав все й про все. Його можна слухати годинами, відкривши рота та затамувавши подих. Батьки докладали багато зусиль, щоб сформувати нас із сестрою як самодостатніх і всебічно розвинутих особистостей. І якщо мамин вплив ми відчували щоденно, то з татом це були дуже насичені і яскраві моменти. Зараз батьки живуть у Хмельницькому, ми – у Чернівцях: і хоч відстань в 200 км це небагато, часто їздимо в гос ті, а з 16 років я звикла жити окремо, проте хотілося б бути ближче.
– Ти згадала про сестру, з якою маєте щирі та дружні стосунки. А що для тебе значить бути сестрою?
– Почну з того, що з Катею (Катерина Власова, доцент кафедри медичної біології та генетики БДМУ) у нас різниця у дев’ять років, я старша сестра, яка багато в чому заміняла їй маму. Батьки змушені були повністю віддаватися роботі та своїм пацієнтам і коли не стало бабусі, піклування про маленьку сестричку значною мірою лягло на мої плечі. Але це ніколи не викликало образи і не було тягарем. Скоріше у свої 10-12 років я чітко усвідомлювала, що мамі треба допомагати і відчувала відповідальність за сестру. Тривалий час щодо Каті у мене був виражений материнський інстинкт, вона ж, у свою чергу, завжди питала поради і прислухалась до моєї думки. Всі кажуть, що ми схожі зовні та за характером різні. Я спокійна, як тато, Катюша більш емоційна, як мама. У будь-яких стосунках хтось має бути мудрішим, робити перший крок назустріч і це моя місія. Зараз, коли всі вже дорослі, сестра єдина людина крім батьків, якій я довіряю. А ще Катя хрещена мама моєї доньки і дуже багато допомагала, особливо коли Софійка була маленькою.
– Олено, ти мама вже майже дорослої панянки, дуже творчої і цікавої. Розкажи про свою доньку.
– Софійка народилась 2006 р. Саме в цьому році я завершувала кандидатську дисертацію. Про вагітність дізналася одразу після апробації і захищалися ми вже, так би мовити, вдвох (посміхається, – авт.). Завжди знала, що у мене буде саме донька і навіть дату народження знала точно. Софійка дуже творча, малює з п’яти років, навчається у художній студії, захоплюється фотографією. Сьогодні донька бачить своє майбутнє саме в цій сфері, хоче розвиватися як художниця та дизайнер, брати участь у виставках. Обов’язково підтримаю її вибір, якщо вона буде в ньому впевнена. Намагаюсь виховувати доньку так, як мене виховували батьки. До прикладу, оптимізм – це риса характеру, яку прищепили мені саме вони. Дітей завжди потрібно налаштовувати на позитив та успіх. Я завжди чула від батьків, що все буде добре, мені під силу здолати будь-які вершини, а невдачі трапляються на шляху будь-кого. Будучи дорослою, зараз я можу бути не впевненою в якійсь ситуації, та в своїх силах впевнена завжди.
– Скажи, а хоч колись були вагання яку професію обрати ?
– Маючи перед очима взірець своїх батьків, я, звісно, ніким іншим, як-то лікарем, себе не уявляла. Хоча у підлітковому віці був невеличкий період, коли крутилися думки стати океанологом і досліджувати океан. З часом вони розвіялись. Вже навчаючись у медуніверситеті, зрозуміла, що бачу себе у науці. А ось визначитись із лікарським фахом виявилось не так вже й легко. Хотіла бути хірургом, а тато був категорично проти, знаючи з власного досвіду, з якими щоденними навантаженнями доведеться стикатися. Та я його донька, тому була дуже наполегливою і після інтернатури з педіатрії пішла працювати на кафедру топографічної анатомії та оперативної хірургії. Але, як кажуть, хочеш розсмішити Бога, розкажи йому про свої плани. Після мого захисту кафедру реорганізували і я, маючи сертифікат лікаря-педіатра, потрапила на кафедру педіатрії і дитячих інфекційних хвороб. Далі була спеціалізація з неонатології, в якій я вже більше 10 років. Піклування про найменших чернівчан стало справою мого життя. Та становлення лікаря як професіонала – процес безперервний. І окрім щоденної практики, постійного навчання та самовдосконалення, потрібно мати ще й гарних вчителів, з якими мені завжди щастило. Перш за все, звісно, тато і мама, керівник моєї кандидатської дисертації Ахтемійчук Юрій Танасович, якого, на жаль, вже немає з нами, Колоскова Олена Костянтинівна, Колюбакіна Лариса Вікторівна, професор Безруков Леонід Олексійович, з яким зараз працюю над докторською дисертацією, і, певно, весь колектив неонатального блоку обласної дитячої клінічної лікарні. Кожен з них ділився зі мною не тільки знаннями і навичками, а й залишав частинку свого життя в моєму. Уяви, я прийшла працювати у відділення в 30 років, зрілою і абсолютно сформованою особистістю, а мої знання в сфері неонатології на той час обмежувались університетською програмою. Саме співробітники відділення вчили мене і показали всі ази цієї далеко непростої спеціальності від і до.
– Олено, вже чотири роки поспіль ти о рганізовуєш заходи до Дня передчасно народженої дитини, щоб привернути увагу чернівчан до цієї проблеми. Особливо вразив своєю масштабністю минулорічний і, перебуваючи всередині організаційного процесу, я була вражена вашою командною роботою. Як тобі це вдається ?
– Почну з того, що мені завжди було легше зробити щось самій, ніж делегувати. Та з роками мистецтву делегування я вчуся і здається саме в 2019 році мені це вдалося. Відчувала справжню підтримку моїх дівчат і такий масштаб заходів став можливим лише за їхньої участі. Розумієш, щоб зробити щось командою, потрібне бажання всіх учасників. Не люблю змушувати людей робити будь-що попри їхню волю. Зазвичай попереджаю, що участь в організації такої значної події – справа, з одного боку, абсолютно добровільна, з іншого – відповідальна. Охочих спершу завжди багато, але у процесі хтось відпадає і ті, хто залишився, це і є команда. Дівчата віддались процесу повністю, працюючи часом і у вихідні, та залучаючи членів своїх родин. До речі, розуміння і підтримка близьких в такі моменти дуже важливі. Хочу уточнити, дівчата – це лікарі та медичні сестри обласної дитячої клінічної лікарні та, звісно, колектив нашої кафедри. Користуючись нагодою, ще раз всім їм дякую від щирого серця.
– Ти вже багато досягла, ще більше вершин попереду, то поділись своїм секретом успіху.
– Знаєте, який мій життєвий девіз? «Ніколи не здавайся», так вчили нас батьки. Від невдачі, на жаль, не застрахований ніхто. Проте вміння віднайти зерно позитиву і зробити правильні висновки у найскладнішій ситуації даровано далеко не кожному. Геть не погоджуюсь із твердженням, що те, що нас не вбиває, робить нас сильнішими. Навпаки, такі речі виснажують і ослаблюють. Життя непередбачуване, тому за жодних обставин не можна впадати у відчай. Зупинись, проаналізуй, зміни обставини та вектор руху і працюй, працюй далі, кожен день роблячи хоча б один крок до своєї мрії. Вона не так вже й далеко, а при бажанні та наполегливій роботі можливо абсолютно все. Як каже завідуюча нашою кафедрою Колоскова Олена Костянтинівна, якщо ти сьогодні стоїш на місці, то це вже крок назад. Чи завжди я досягаю поставленої мети? Так, але мій шлях не завжди короткий, та точно без підлості. Певно, це ще одне моє кредо: «Крокуй до мрії без підлості та шкоди інтересам інших». І знаєш, є ще одна цікава річ. Іноді в процесі приходить розуміння, що те, до чого ти так довго йдеш, тобі не так вже й потрібно. Адже з віком і досвідом ми переосмислюємо життєві цінності та пріоритети. Так, мріючи бути хірургом, я знайшла себе в неонатології, без якої вже не уявляю життя. Одного разу зрозуміла, що крім самої мрії, ми уявляємо багато речей довкола і саме вони нас ваблять. Мрійте правильно, а хибні мрії відкидайте вчасно.
За бесіду подякувала Олена БЕСЕДИНСЬКА,
фото з архіву О. Власової.
ДЖЕРЕЛО: Здоров’я Буковини. Газета медичної громади області.
