Колеги, запрошую вас на розмову з лікарем-психіатром, завідувачкою 1-го відділення КМУ «Чернівецька обласна психіатрична лікарня» Шушанік Саргисівною Бурлою, яка, поєднуючи в собі вірменські та українські риси, живе легко та з задоволенням, гуртує навколо себе друзів і колег, даруючи їм своє тепло. Саме на таких лікарях, як пані Шушанік, наразі і тримається наша галузь.
– Ви народились і до 10 років мешкали у столиці Вірменії Єревані. А якими були перші враження від України ?
– Так, народилась я в Єревані, та з самого народження часто бувала в Україні. У м. Броди жили мої дідусь та бабуся. Історія, як вони переїхали в Україну, для мене залишилась загадкою, але так вже склалося. Добре пам’ятаю, як ми з мамою під час літніх канікул приїжджали в гості. Дідусь був шевцем і коли мені виповнилося років зо п’ять, тато почав долучатись до сімейної справи і став приїжджати в Україну значно частіше, ніж ми. Вже після народження моєї молодшої сестри батьки остаточно перебрались до Бродів. Відверто кажучи, було трохи страшно. Переїхали влітку, мені було десять років і я мала йти у четвертий клас. Російські літери в школі ми тільки почали вивчати, розмовляти російською вміла не дуже. Все літо, гуляючи з родичами по місту, читала написи на вивісках: «Продукти», «Хліб»…… та поступово вчила мову. Напередодні 1 вересня, коли батьки привели мене записувати в школу, виявилось, що мого знання мови цілком достатньо, щоб продовжити навчання у четвертому класі. Так, не пропустивши жодного року, стала школяркою вже в Україні. Та діду і татові не сиділось на одному місті. Броди наша родина змінила на Чернівці, де у 1988 р. я пішла до п’ятого класу. Пройшли роки і дідусь з бабусею повернулись до Вірменії, а наша родина назавжди залишилась у Чернівцях. Зараз про себе завжди кажу, що за національністю я буковинка. Тож, загалом, перетворення маленької вірменки на буковинку пройшло легко. У Вірменії залишилась дуже велика родина, з якою намагаюся підтримувати стосунки.
– Вірменія – країна з давньою історією та багатими культурними традиціями. Чи підтримуєте вірменські традиції у власній сім’ї?
– Чотири кити, на яких будується вірменське суспільство – це міцні родинні зв’язки, гостинність, чіткі та жорсткі рамки і норми поведінки та збереження традицій свого народу, де б ти не був. На них я будувала і свою сім’ю. Батьки мріяли, що мій майбутній чоловік буде вірменином, а я вподобала українця, точніше – справжнього буковинця. Татові дуже сподобався мій вибір, бо зять характером схожий на нього – спокійний та мовчазний (посміхається – авт.). Культура вірмен та українців дуже відрізняється, у нас зовсім різний менталітет. У вірмен більше рамок та обмежень, більш суворе виховання. Якщо говорити про жінку, берегиню сімейного вогнища, то це 100% про вірменку. Вона – це її родина, діти, дім, чоловік. Українки набагато демократичніші у цих питаннях. Мій батько був засновником вірменської громади у Чернівцях. Якось на День міста я представляла вірменську культуру – заспівала дуже гарну пісню про Вірменію. Мама дбає, щоб вдома постійно звучала вірменська мова. Мої діти вірменською не розмовляють, хоча добре розуміють. Думаю, при потребі швидко все надолужать. Навіть чоловік розуміє окремі фрази. Намагаємось підтримувати вірменські кулінарні традиції, щось смачне з національної кухні часто готує наша мама. І ще одна риса, притаманна вірменам, за столом тільки в родинному колі нам не смачно. Дім повинен бути повним гостей, а за столом весело і гамірно: ось тоді й страва смакує зовсім інакше.
– У Вас особливі ім’я та прізвище, незвичні для українців. Чи траплялися кумедні історії, пов’язані з цим?
– Коли ми тільки переїхали в Україну, дуже комплексувала з приводу свого імені. Уявіть, маленька дівчинка, яка потрапила в абсолютно чуже середовище і на питання про ім’я люди чують незрозуміле «Шушанік». Від дітей та дорослих часто доводилося чути: «Це ім’я чи прізвисько?». Як це мене тоді ображало! Та з віком дитячі образи пройшли і я стала спокійно сприймати той факт, що звуть мене не так, як інших. Яких словосполучень та варіацій на тему свого імені тільки не чула! Була і Шакіра Саргисівна, і Шушанік Соргазовна, але мій фаворит – Шиншила Саргисівна. Зараз це викликає тільки посмішку, та пам’ятаючи досвід власного дитинства, до вибору імен донечок підійшла дуже скрупульозно. Читала значення імен, шукала такі, які будуть використовуватись не тільки в Україні. Зупинилась на традиційних – Єлизавета та Вікторія, на честь двох англійських королев.
– Кажуть, що лікар, це людина, на яку покладають всі надії, коли хворіють, і вішають всіх собак, коли здорові. А як Ви стали лікарем і чи просто бути лікарем загалом, та психіатром зокрема?
– В 11-му класі я зайняла друге місце на республіканській олімпіаді з математики, що автоматично давало право вступу поза конкурсом на економічний факультет будь-якого університету України. Багато років мріяла, як буду вчитись у корпусі, що у колишній резиденції митрополитів Буковини та Далмації. Коли ж прийшла подавати документи, виявилось, що економічний факультет зовсім в іншому місці. Це дуже розчарувало, а ще мені категорично не сподобались члени приймальної комісії. Я емоційна людина і цього виявилось досить, щоб відмовитись від думки вчитись у національному університеті. Зовсім несподівано для себе та своєї сім’ї в останній день прийому документів вирішила поступати в медуніверситет. Чому саме у медичний? Цей виш обрала моя найкраща подруга. Оскільки я закінчила школу із золотою медаллю, то вступних іспитів не здавала, мала лише пройти співбесіду, до якої мене готувала та сама подруга – півтора дня та одну ніч. Так, прийнявши імпульсивне рішення, стала першим у родині лікарем.
Після першого курсу потрапила на санітарську практику у сомато-психіатричне відділення обласної психлікарні. На лікуванні з післяпологовим психозом там саме знаходилась дівчина Оксана, яка боялася навіть тонометра, який на неї надягали, щоб виміряти тиск. Вона відмовлялася від їжі, тремтіла, як мишеня у кутку, боячись абсолютно всього. Я підійшла до неї і запропонувала поговорити. Через десять хвилин ми вже спілкувались. Це було дуже зворушливо. Навіть зараз, повертаючись до тієї ситуації, щось всередині відгукується. У нас закінчувалась практика і заввідділенням, бачачи, що у мене є контакт з пацієнткою і з’явилася надія на її одужання, попросив прийти ще. Так мимоволі ця Оксана стала поштовхом усвідомлення того, що психіатрія – це моє покликання. Ще більше впевнитись у правильності вибору допомогли мої вчителі. Це – Катерина Сергіївна Фролова, дитячий психіатр, близька подруга моєї мами, на яку завжди хотіла бути схожою, та Анна Пилипівна Касько, яка була керівником інтернутари. Вона настільки знала і любила свою спеціальність, так вміла подати знання, що її любов до психіатрії передалася нам, її студентам. Фотографія Анни Пилипівни завжди на моєму робочому столі.
Як і будь-яка інша лікарська спеціальність, психіатрія не є простою. Найважче пояснити пацієнту, що він хворий і потребує допомоги. Часто-густо результат нашої роботи залежить від вміння достукатись до пацієнта. Але коли все вдається і бачиш позитивну динаміку, це те, що надихає і дає розуміння, що рішення змінити економіку на медицину було цілком правильним.
– Лікуючи душі пацієнтів, потрібно дбати про гармонію власної. Пані Шушанік, поділіться рецептом профілактики професійного вигорання.
– Професійне вигорання – проблема дуже актуальна. Щоб захиститись від психологічного тягаря, який на наші плечі намагаються навалити пацієнти та їхні родичі, раджу не пропускати все через себе. Вийшовши з роботи, залишити все за дверима, а не нести додому (хоча й самій це вдається далеко не завжди). Та маючи два антидепресанти, моїх донечок, відновлююсь дуже швидко.
– Ви є учасницею жіночого клубу «Успішна чернівчанка» та брали участь у міському конкурсі «Успішна пані Чернівців». Розкажіть про участь у конкурсі та діяльності клубу.
– Учасницею конкурсу «Успішна пані Чернівців» стала у 2008 р. Це був інтернаціональний рік і кожна з нас представляла культуру своєї країни. Я перемогла у трьох номінаціях. Завжди з радістю пригадую період підготовки та сам конкурс. Мене запросили взяти участь, коли була у декретній відпустці. Це були фарби, які розмалювали трохи сіру та знайому кожній жінці рутину цього періоду. Згодом учасниці конкурсу стають членами клубу «Успішна чернівчанка». Дуже люблю жінок-учасниць клубу. Вони дійсно жінки з великої літери, прекрасні господині, багатогранні, завжди дружні, допомагають і підтримують одна одну та разом роблять багато добрих, шляхетних справ. На жаль, зараз не можу брати активну участь у діяльності клубу, оскільки багато часу забирають ще маленькі діти та сім’я. Але завжди намагаюсь підтримати їх благодійні проекти.
– Чим суворіші батьки, тим успішніші діти. Ви мама двох чарівних донечок. Розкрийте власні правила виховання дітей.
– Я дуже сувора мама, іноді навіть хочеться бути менш суворою. Так само, як і мене колись, ставлю донечок у досить жорсткі рамки. Має бути повага до старших, які приймають рішення, а діти мусять їх прийняти, хоч би як це їм не подобалось. Вони не в тому віці, коли можуть вирішувати щось самостійно. Напевно тому мої дівчата досить успішні. Ліза, якій 11 років, та Віка, 9 років, є моделями агенції «Step by step», беруть участь у показах та фотосесіях, конкурсах краси «Міні-світ краси Буковини» та «Міні-світ краси України». Крім того, Ліза займається танцями, а Віка гімнастикою, де показує дуже гарні результати. Наразі Ліза збирається піти моїм шляхом і бути лікарем. Вікторія дуже емоційна панянка і своє бачення майбутнього змінює щоденно. Ми з чоловіком підтримаємо будь-який їхній вибір.
– Ви славитесь серед колег своїм почуттям гумору, у студентські роки були членом команди КВН «Колеги». Напередодні 1 квітня поділіться улюбленим жартом.
– Не буду оригінальною і розповім жарт про вірменське радіо. У вірменського радіо запитують: «Які визначні місця Вірменії?». «Піраміда Хеопса». «Але ж вона у Єгипті?». «Вірменія – країна маленька, то хай поки у Єгипті постоїть».
Олена БЕСЕДИНСЬКА, фото з архіву Ш. Бурли
За бесіду подякувала Олена БЕСЕДИНСЬКА
Фото з архіву Ш. Бурли
ДЖЕРЕЛО: Здоров’я Буковини. Газета медичної громади області
