Колеги, цього разу я кавувала зі Стеллою Мереуцею, лікарем-пульмонологом Чернівецької обласної консультативної поліклініки, яку без перебільшення можу назвати людиною-оркестром. Окрім того, що Стелла Михайлівна чудовий фахівець, вона пише вірші, грає на гітарі, співає, вивчає психологію, займається йогою та бісероплетiнням, вражає своєю організованістю, а ще вона душа компанії з неповторною харизмою та почуттям гумору. Легко на одному диханні ми спілкувались впродовж чотирьох годин, тому обрати чим саме поділитись з вами було дійсно важко. Мені дуже хочеться, щоб ви змогли відчути всю глибину, щирість та доброту цієї неймовірної жінки, як відчула її я.
– Вересень зазвичай асоціюється з початком навчань у школі. А які Ваші, Стелло, найбільш приємні шкільні спогади?
– Школа завжди викликала змішані почуття, але скоріше хвилюючі, а ніж просто приємні. Школа була тим, що завжди тримало мене в тонусі. Я була відмінницею та закінчила школу з золотою медаллю. Але напевно в житті не все має бути тільки приємно та розслаблено. Якщо ми порівняємо систему освіти десять років тому, коли школу закінчила моя старша донька і зараз, коли молодший син пішов у 3 клас, то вони відрізняються кардинально. Раніше було набагато більше дисципліни та обов’язкових моментів, межі та рамки були чіткіші. Сьогоднішні школярі більш розслаблені, їм дозволено бути собою, висловлювати власну думку, поводитися так, як вони вважають за потрібне. Функція контролю переважно покладена на родину. Авторитет та знання – два важелі, які дозволяють сучасному вчителю втримати дитину. Моєму сину пощастило: перша вчителька з першого знайомства стала для нього авторитетом.
– Ви мама вже зовсім дорослої доньки і ще маленького сина. Що материнство є для Вас?
– Перш за все, це любов, друге – це велика відповідальність. Між дітьми велика різниця у віці. Народження Каті припало на мої студентські роки. Якось було вирішено, що якщо у мене буде донька, то назвемо Катериною. Я в той час ще й вагітною не була. Донька народилась 22 грудня на Анни, та коли одногрупники прийшли провідати мене у пологовий будинок, нікому й на думку не спало спитати ім’я, може Анна. Було одне запитання: «Як там наша Катюша?». Її дитинство промайнуло так швидко, «галопом по Європах», коли донька стала дорослою абсолютно незрозуміло. З нею я була дуже суворою мамою: дисципліна, знання, оцінки, всі можливі і неможливі гуртки (шахи, сім років музичної школи, танці, французька та англійська мови). Звісно, це принесло свої плоди. Катюша в нас великий молодець: закінчила школу з медаллю, юридичний факультет Києво-Могилянської академії. Пропрацювала декілька років за фахом та зрозуміла, що бачить себе зовсім в іншій спеціальності і наразі навчається на четвертому курсі Alma mater вже на факультеті інженерія програмного забезпечення. Продовжує вивчати мови. Катя змінила вектор свого життя на 1800, може й більше. Мене це вражає і викликає захоплення. Коли Катя поїхала навчатись до Києва, я зрозуміла, що дуже хочу стати мамою знову. Не бабусею, а саме мамою, знову відчути радість материнства. Мій чоловік (Яцків Василь Васильо-вич, заввідділенням торакальної хірургії обласної лікарні, – авт.) – людина дуже серйозна і виважена, тому, розуміючи всі ризики, наважитись на подібний крок боявся. А коли я повідомила, що він знову стане батьком, то так зрадів. Це неймовірне щастя. Щиро раджу всім народжувати другу дитину після 40 років: для жінки це молодість, зміна внутрішнього стану, поява відчуття легкості життя, оптимізму, це своєрідне перезавантаження.
– Кажуть, що не місце прикрашає людину, а людина місце. Ви дуже енергетично на-повнена людина, як Ви змінюєте простір навколо себе?
– Місце – це річ бездуховна, це тільки простір. Тільки у людини є жива душа, емоції, почуття, бажання, можливості, натхнення і тому саме вона забарвлює цей простір у свої кольори. Друзі кажуть, що у мене талант енергетично наповнювати простір, в якому перебуваю, та згуртовувати навколо себе людей. А ще треба пам’ятати, що немає ідеального життя, є ідеальні моменти. Життя – річ складна, і воно буває різним. Велике мистецтво знаходити прекрасні моменти у повсякденні. Налаштувавшись на позитив, добро і відкриття нового, ти й будеш це робити. Всесвіт йтиме тобі назустріч. Я завжди кажу своїм дівчатам: «Тобі сумно, погано, якісь негаразди – не шукай багато, візьми смачну цукерку та філіжанку запашної кави, або включи улюблену музику, відкрий вікно і насолодися вітром. Знайди свій ідеальний момент, він завжди з тобою, бо він у тобі». У людині закладено все, а книги і життя потрібні для того, щоб це відкрити. – У Вашому житті є люди, з якими Ви вільні в емоціях, бажаннях і почуттях?
– Думки, почуття та бажання є суттю людини. Дуже мала частка нас може дозволити собі розкіш просто бути собою. Впродовж життя ми граємо багато ролей – батька і мами, сина і доньки, лікаря, чоловіка, дружини. За кожною такою роллю стоять певні емоції, спосіб виявлення власних бажань, почуттів та правила поведінки, яких треба дотримуватись. А люди, з якими ми максимально щирі та відкриті, які сприймають, люблять та цінують нас такими, як ми є, зустрічаються вкрай рідко. Їх треба цінувати і берегти. У моєму житті це мої мама і син. З ними я не граю жодної ролі, я така, як є. Мені буває добре і погано. Син відчуває це. Я можу сказати Міші майже все. Часом навіть здається, що він старший, ніж є насправді.
– А. П. Чехов казав, що життя – це мить, його не можна прожити спочатку на чернетці, а потім переписати на чистовик. А які Ваші правила життя?
– Кожному віку відповідають свої емоції і вони дуже різняться. Коли мені було 20-25-30 років моїм життєвим гаслом було: я все можу, мені все підвладне. Тоді дуже чітко це усвідомлювала. Зараз розумію, що такі гасла занадто емоційно забарвлені, а жити потрібно яскраво, емоційно, але часом і спокійно, знаходячи тишу всередині себе. Адже за гучністю, поспіхом, швидкістю можна не почути головного, бо багато речей чуєш тільки у тиші. Тому сьогодні мої життєві правила: почуй себе, пізнай себе, люби та стався уважно до людей навколо тебе, відчуй і зрозумій, що вони тобі несуть.
– Процитую рядок із Вашого вірша: «Сьогодні ще субота, а завтра вже середа…». Ваше ставлення до часу?
– З часом ми близькі друзі і зараз розкажу вам, як це зрозуміла. До Чернівців приїжджав тибетський монах і я була присутньою на зустрічі з ним. Він запропонував присутнім у стані неглибокої медитації відчути, в який проміжок часу, прожитий нами, ми відчували себе найбільш комфортно та куди б хотіли повернутись. Відкривши очі, ми почали обмінюватись думками. Коли черга дійшла до мене, чітко усвідомила, що мені добре там, де я є саме сьогодні, тому нікуди не хочу повертатись. Тоді монах відповів, що це найбільш правильне відчуття часу. А ще – щастя жити, не відчуваючи свій вік.
– У травні в Чернівцях проходили зйомки фільму «Віддана» за мотивами роману «Фелікс Австрія» української письменниці Софії Андрухович, на які запрошували чернівчан. Знаю, що Ви взяли участь у зйомках. Розкажіть про свій кінодебют.
– Запрошення на зйомки побачила випадково. За натурою я «дослiдниця». Чоловік завжди дивується, чому мені не сидиться на одному місті та тягне у все нове. Тож з такою натурою, побачивши оголошення, одразу написала головному режисеру, хоча кастинги уже пройшли. Всесвіт мене почув і я отримала запрошення на зйомку. У той момент ми з родиною гостювали на Великодні свята у мами в Бельцах (Молдова). Переглянувши декілька промороликів, я зрозуміла, який костюм мені потрібен: 1900 рік, Австро-Угорщина, дами у мереживних сукнях. Ми з мамою швидко підібрали у неї в гардеробі біле ажурне плаття з білим піджачком, відповідні прикраси, туфлі, сумочку: я була повністю готова. Потім наявність власного костюму, який відповідає епосі, викликала неабиякий подив у художника по костюмах. Мені тільки підібрали капелюшок. Зйомки розпочинались наступного дня о 5.00 ранку у муздрамтеатрі, проте знайти таксі о 4.00 ранку виявилося непросто. Коли нарешті спіймала машину, водієм виявилась приємна жінка, яка, почувши о такій годині моє: «Я спізнююсь у театр», вирішила, що чи то жартую, чи несповна розуму. Звісно, ми порозумілись і далі сміялись всю дорогу. Загальне враження від самого процесу зйомок: кіно це неймовірно гарно. Але наскільки кожен дубль відпрацьовується до півоберту, кожна фраза до найменших відтінків інтонації – це неймовірна, я б сказала, пекельна праця.
– Стелло, Ви авторка неймовірних глибоких філософських віршів, які мають чимало поціновувачів. Яке місце поезія займає у Вашому житті?
– Поезія – це моє щастя, віддушина, спосіб висловити те, що всередині. Почала писати ще в школі, але ті вірші були важкуваті як на мене. Будь-який вірш починається з першої фрази, яка сама з’являється в голові. Головне, затаїтися і послухати себе. На сьогодні я написала біля 250 віршів, які розміщую на сайті для поетів. У соціальні мережі завантажую тільки деякі, так би мовити під настрій. Часто дивуюся, коли друзі називають мене поетесою, бо я просто говорю віршами.
– Кажуть, що наша мета – це те, що дає відчуття радості життя. А яка Ваша основна життєва мета?
– Перш за все, це знайти та реалізувати себе. Хочу ще так багато встигнути! Мені б хотілось допомагати людям легше жити, помічати кожну дрібничку та цінувати те, що в них є, вміти долати труднощі та розглядати їх як додатковий досвід, видати книгу своїх творів. А ще я дуже хочу реалізувати свою дитячу мрію: подорожувати свiтом. І як кожній мамі, мені хочеться, щоб реалізувались цілі та мрії моїх дітей.
За бесіду подякувала Олена Бесединська.
Фото з архіву С. Мереуци.
ДЖЕРЕЛО: Здоров’я Буковини. Газета медичної громади області.
