Цього разу героїнею рубрики є Світлана Березовська, лікар-фтизіатр поліклінічного відділення КМУ «Обласний протитуберкульозний диспансер» та КМУ Лікарня «Хоспіс» для хворих на туберкульоз. Під час розмови з пані Світланою мені на думку одразу спав вислів, що не місце прикрашає людину, а людина місце. Легко, з посмішкою, неймовірним шармом та любов’ю вона розповідала про свою таку не просту спеціальність, про те, як шукає підхід до безнадійних хворих, а ще – про життя та численні захоплення. Пані Світлана здається встигає все: працювати, балувати своїх близьких кулінарними шедеврами, подорожувати, вишивати та малювати, захоплюватись фотографією та кататись на велосипеді, бути коханою дружиною, дбайливою матусею, любити життя, мріяти та бути справжньою жінкою, витонченою, стильною та харизматичною.
– Per aspera ad astra. Пані Світлано, Ваш професійний шлях був легким чи тернистим ?
– З п’яти років я вважала, що здоров’я – це найголовніше, це все. Ще мене цікавила юриспруденція, адже юристи захищають правду, але коли немає здоров’я, то і правда не потрібна. Мій тато працював на відповідальній роботі, обіймав керівну посаду, що давалося взнаки. Він багато хворів, тому я точно вирішила, що хочу бути лікарем і дбати про його здоров’я. Це була мрія, до якої вперто йшла і наполегливо працювала, використовуючи для цього всі можливості, часом навіть нехтуючи відпочинком та розвагами з однолітками. Та якщо тато мене підтримував, мама була категорично проти, вважаючи, що мені як жінці достатньо буде й середньої медичної освіти. Після вступу мама не спілкувалася зі мною до першої сесії, коли я принесла заліковку, де всі предмети були складені на «відмінно». Медичний університет розкрив для мене абсолютно нові горизонти: поряд із навчанням я займалася танцями, брала участь у КВН, з’явилось багато нових знайомих та друзів. Після його закінчення мені пропонували залишитись на кафедрі, адже мала багато цікавих наукових розробок. Та склалися обставини, що я змушена була обирати між сім’єю та роботою в університеті. Звісно, обрала родину, хоча була переконана, що встигну все надолужити. Пройшла інтернатуру з терапії, але обставини знов втрутились у мої плани і я прийшла у фтизіатрію, якій присвятила вже 15 років і де знайшла себе.
– Сім’я – це маленький світ, створений коханням. Розкажіть, прошу, про свою родину ?
– Як і багатьох у лікарській професії нас із чоловіком (Леонід Вікторович Березовський – головний лікар КМУ лікарня «Хоспіс» для хворих на туберкульоз, – авт.) звела спільна робота: ми обидва фтизіатри і потрапили у цю цікаву галузь зовсім випадково. Познайомились на тренінгу. Мені дуже пощастило з чоловіком. Завжди казала, що не кожен чоловік може мене підняти, а оточуючі дивувались, хіба важко таку маленьку і тендітну взяти на руки і відірвати від землі. Та я мала на увазі зовсім інше. Не кожен зможе подужати мене в інтелектуальному і психологічному плані, а от Леоніду це вдалося. Незважаючи на те, що чоловік старший за мене, він завжди в курсі всіх трендів і новинок, все аналізує та у всьому розбирається. Ми з донькою постійно черпаємо інформацію, енергію, ідеї з його внутрішнього джерела. Чоловік сформував Настю як особистість, навчив відстоювати свою думку.
– Кажуть, якщо озирнутись на своє життя, то зрозумієш, що найщасливіші моменти в ньому це моменти сімейного щастя. Пані Світлано, поділіться власним рецептом сімейного щастя?
– Для мене на першому місці завжди родина. Час, проведений разом, спільні інтереси, спогади та враження є важливою складовою сімейного щастя. Ми полюбляємо разом ходити за покупками: це може бути будь-що, від продуктів до нового взуття. Обговорюємо книги та фільми, які дивилися разом. Всією родиною катаємось на велосипедах, багато подорожуємо. Любимо бувати у горах, Львові, великих містах України. Донька стає старшою і зараз ми хочемо показати їй інші країни. Вона дуже любить Чернівці, подорожуючи, завжди порівнює благоустрій рідного міста з іншими містами України. Попри свій зовсім юний вік, Насті всього 11 років, вона має цілком дорослу мету. Закінчивши школу та здобувши освіту архітектора, хоче продовжити навчання у Великобританії, щоб згодом повернутися у Чернівці та реалізувати свої знання та вміння на користь міста і містян. Навіть не можу сказати, звідки у доньки таке захоплення урбаністикою та архітектурою. Можливо далися взнаки гени, адже мій тато інженер-будівельник. А почалося все з банального LEGO, коли доньці було 5 років. Вже тоді ми зрозуміли, що у неї розвинуте просторове мислення. Наразі свої креслення та плани Настя малює за допомогою спеціальних комп’ютерних програм, витрачаючи на це кожну хвилину вільного часу і навіть перерви між уроками. Вірю, що їй все вдасться.
– Фтизіатрія, як і будь-який інший лікарський фах, має свої недоліки та переваги. У чому особливість роботи лікарем-фтизіатром?
– Працюючи в СТМО «Фтизіатрія», яке об’єднує у себе обласний клінічний протитуберкульозний диспансер, два протитуберкульозні санаторії і лікарню «Хоспіс», у мене є можливість бачити хворого на всіх етапах лікування, починаючи з першого звернення в поліклінічне відділення. Завжди відвідую своїх пацієнтів у відділеннях стаціонару, а у важких випадках і під час хоспісно-паліативної допомоги. Кожній хворобі притаманний особливий психо-соматичний стан і наші хворі не є винятком, скоріше, навпаки. Та знайшовши спільну мову одразу, мені вдається зберігати гарні стосунки й довіру пацієнта впродовж усіх етапів лікування. Кожен пацієнт – це особистість зі своєю життєвою історією і своїм бекграундом. Дійсно приділяю багато уваги, щоб зрозуміти кожного. Іноді переглядаю фільми чи серіали, сюжетна лінія яких є дотичною, наприклад, до спеціальності мого пацієнта. Або дивлюсь футбольний матч, щоб наступного дня мати спільну тему для спілкування з пацієнтами. Наче дрібнички, але саме вони дозволяють збудувати такий необхідний місток довіри. Пацієнти мають розуміти, що вони потрібні суспільству. Дуже важливою є і мова, якою ти говориш з хворим: діагноз та прогноз пацієнту необхідно пояснити доступно й зрозуміло, адже велика кількість вузькоспеціальної термінології їх відштовхує та лякає. А ще спілкування з такими важкими хворими навчило мене любити життя та радіти кожній миті – прогулянці з дитиною, смачному морозиву, спілкуванню з чоловіком. Просто не звертаю уваги на негаразди та суперечки, адже життя швидко збігає і ти не встигаєш оцінити його смак.
– Незважаючи на непросту роботу із постійним психоемоційним перевантаженням, Ви завжди усміхнена та життєрадісна. Як це вдається?
– Це правда, що психоемоційно наша робота дуже складна. Для того, щоб уникнути професійного вигорання, потрібно вміти переключатись. Для цього занурююся у мистецтво: вишиваю картини, всією сім’єю захоплюємося професійною фотографією. Вчимо доньку не просто зробити гарне фото, а спіймати цікавий ракурс, адже фотографія – це своєрідна мова, якою ти говориш з іншими. Наприклад, вишивка розвиває дрібну моторику, що, в свою чергу, стимулює розумову діяльність.
Ще люблю пробувати різні смаки, тому разом із чоловіком часто відвідуємо кав’ярні та ресторани. Завжди кажу, хай буде трішечки, але нового смаку. Бо звідки буду знати, смачна ця страва чи ні, якщо її не куштувала? У мене є цілий ритуал. Відвідуючи новий заклад, у першу чергу звертаю увагу на те, як мене зустріли, далі оцінюю інтер’єр (не люблю, коли простір перевантажений, або змішані різні стилі). Перше, що замовляю у новому закладі – це банальне еспрессо із молоком. І тут для мене має значення все, починаючи від посуду і закінчуючи смаком. Спершу аналізую аромат, вже це дозволяє оцінити якість кави, співвідношення арабіки і робусти. Гарна кава залишає після себе шлейф, як дорогий парфум. Далі пробую каву на смак. Якщо кав’ярня пропонує кондитерські вироби власного виробництва, обов’язково куштую їх, причому кожен раз щось нове. Мені цікаво, бо мрію про власну кав’ярню і зазвичай балую своїх домашніх випічкою – хрусткими круасанами, різноманітними запіканками та мафінами.
А ще обожнюю парфуми і маю їх чималу колекцію. Туалетна вода, духи – це те, що завжди піднімає настрій і може зробити мій день. Вони залишають після себе нотки мене. Вибір парфуму – також цілий процес. Зазвичай нові аромати мені підбирає чоловік, пропонує духи і розповідає, якою мене бачить в цьому парфумі. Пробую і якщо зливаюсь із новим ароматом, то це моє. Ще однією слабкістю, абсолютно жіночою, є гарне та зручне взуття і стильний одяг. Свій стиль почала формувати ще в школі, коли, проходивши два-три дні в светрі, ввечері могла його перев’язати і вже наступного дня дивувати однокласників новинкою. Створювати стильні образи мені допомагала й моя тітка-модельєр.
– У житті кожного з нас виникають перепони, які треба подолати. Яке кредо допомагає Вам рухатись життєвим шляхом?
– Я програла бій, але не програла війну. Сприйняла ситуацію такою, як вона є, зробила висновки, переспала з цими думками в голові і далі рухаюсь до мети. А ще дуже цінною рисою є вміння скрупульозно аналізувати невдачі та робити правильні висновки.
– Що б Ви порадили колегам наостанок ?
– Мрійте, але робіть це правильно. Обов’язково рухайтесь до мрії, роблячи кожного дня хоча б один крок. Кожна мрія складається з багатьох сходинок, кожну з яких треба подолати, а для цього треба поставити перед собою мету і досягти її. Кожен етап – це цілеспрямована і кропітка робота. І подолання кожної такої сходинки приносить неймовірне щастя і віру у себе. Обов’язково оцінюйте проміжні результати і хваліть себе за перемоги, навіть найменші.
За бесіду подякувала Олена Бесединська
ДЖЕРЕЛО: Здоров’я Буковини. Газета медичної громади області.
