Цього разу на філіжанку кави завітав ЛОР–лікар ОКУ «Чернівецька обласна клінічна лікарня», директор сімейної клініки «Здоров’я» ЯЦКІВ Володимир Васильович, який, будучи представником однієї з відомих лікарських династій Буковини, не пішов по второваному шляху, а обрав власний. Можливо не такий легкий, але точно цікавий. Загальне враження від спілкування – саме таким має бути лікар нової формації – інтелігентний, ерудований, витриманий, толерантний, впевнений у своїх знаннях, який поєднує у собі якості гарного медичного фахівця та талановитого менеджера.
– Пане Володимире, Ви представник однієї з відомих лікарських династій Буковини. Чи був простим Ваш старт у житті?
– Бути представником лікарської династії: онуком Патратія Володимира Кузмича, сином Яцківа Василя Васильовича та Патратій Марини Володимирівни – це відповідальність. Батьки завжди прищеплювали мені принципи самостійності, адже розуміли, що у тіні великих дерев молоде може вирости слабким і непомітним.
Можу пишатися, що моя лікарська родина відома не тільки на Буковині. Адже тітка мого тата, Яцків Юлія Федорівна, отримала фах лікаря у Віденському університеті й все життя працювала завідувачкою інфекційного відділення у Бережанах Тернопільської області.
– А як відбувався розвиток Вашого приватного медичного бізнесу?
– Поетапно та дуже поступово. Шість років тому, коли створював власний приватний кабінет, то в першу чергу прагнув дати своїм пацієнтам альтернативу лікуванню у комунальному лікувальному закладі.
Батьки – люди іншої формації, тож не одразу зрозуміли моє бажання перевести медицину на приватні бізнесові рейки. Тільки побачивши перші успіхи, визнали, що моє рішення було цілком вірним. Рухався поступово, крок за кроком: від власного кабінету та отримання ліцензії до повноцінного лікувально-діагностичного закладу. Найважче саме втримати власний медичний бізнес на плаву, зібрати команду однодумців, які стануть однією сім’єю та будуть працювати, поєднані спільною ідеєю. А наша клініка «Здоров’я» тому і називається сімейною, що у нас теплі родинні стосунки. Колектив складається з моїх друзів та однокурсників.
У моєму житті дуже важлива така річ, як колегіальність. Я завжди знаю, що можу звернутись за порадою до більш досвідчених колег і мені ніколи не відмовлять. Не погоджуюсь з думкою, що колегіальність вмерла чи вимирає. Це поняття актуальне як ніколи, і саме зараз викристалізовується в абсолютно новому вигляді.
Також мені подобається, що у наше професійне життя почало входити таке поняття як конкуренція. Саме вона гарантує пацієнту якість медичної послуги. Тому медичну реформу підтримую, хоча і вбачаю у ній чисельнні плюси та мінуси, але погодьтесь: мотивованим має бути кожен лікар.
– Всі члени Вашої великої лікарської родини – сильні, харизматичні особистості, які досягли значних професійних успіхів. А хто найбільше вплинув на вибір професії?
– Ніколи не бачив себе у будь-якій іншій спеціальності окрім медицини. Якщо говорити про лікарський фах, то отоларингологія «обрала мене сама» на п’ятому курсі медичного університету, коли під час навчання на кафедрі отоларингології під керівництвом талановитого лікаря Олександра Григоровича Плаксивого я вперше за допомогою рефлектора оглянув пацієнта. Це був наче спалах. Тоді відчув, що ЛОР – це «моє». Отоларингологія – спеціальність, у якій для діагностики відкриті усі органи і ділянки, тому спиратись потрібно на те, що побачив, а не на уяву, як в деяких інших лікарських спеціальностях.
Та випробував я себе не тільки в медицині. Починаючи з першого курсу медичного університету, завжди паралельно працював та вчився. Робота була не пов’язана з медициною: менеджер в рекламному агентстві, потім багато років працював медичним представником у різних фармацевтичних компаніях. Хоча батьки мене достатньо забезпечували, саме це давало відчуття незалежності та стало однією з важливих сходинок становлення. Загалом у дитинстві мене формували всі члени родини: люди непересічні та дуже різнопланові. Саме вони – той оркестр, який зіграв мелодію, завдяки якій я вирішив стати лікарем.
Люди мене часто скептично запитували, чи легко було бути онуком ректора? Відповідав – непросто. На кожній парі та кафедрі мої знання та вчинки оцінювались, наче під мікроскопом. Один із найяскравіших спогадів студентських років – відробка пропущеного заняття з мікробіології. Я вибрав день відробки одного викладача, а він раптово захворів і я потрапив до дідуся, який його замінив. Важке опитування тривало 30 хвилин. Тему я знав досконало, але наприкінці почув: «Ви отримаєте чотири тільки завдяки сімейним зв’язкам». Водночас не було жодного відрядження, щоб він повернувся без подарунка для мене. Ось таким справедливим викладачем та люблячим дідусем був Володимир Кузьмич.
Сьогодні моєму синові Сергію дев’ять років, донечці Даші три і нам з дружиною дуже хотілося б, щоб у майбутньому вони обрали саме фах лікаря й з гордістю говорили, що є лікарями у четвертому поколінні, як я сьогодні кажу, що в третьому.
– У Вашій клініці лікарем-косметологом працює дружина Наталія. Як це, бути завжди разом на роботі та вдома?
– Це дуже класно і водночас дуже важко. Ми – наче два двигуни одного літака, які забезпечують швидкий рух в одному напрямку. Дружина – мовби другий пілот, вона робить у клініці все те, що не встигаю я. Це і представницькі функції, і чисельні зустрічі. Розмежовує роботу від дому, сім’ї та домашніх справ також вона. Мені це дається важко. Дружина жартує, що я не думаю про роботу тільки коли сплю. Можливо це й правда, але так вже я влаштований. Якщо ж говорити виключно про сімейні обов’язки, то у нас все, як у справжній українській родині: я голова, а Наталочка надійна шия. Вона чудова господиня, весь дім на ній. У нас є гарна сімейна традиція, яка дісталась у спадок від діда по татовій лінії. Кожен суботній ранок починаю з походу на ринок за продуктами. Ще одна традиція стосується мене і сина, бо протягом уже чотирьох років кожної суботи ходимо разом до лазні.
– Яким є Ваше ставлення до друзів та їхня роль у Вашому житті?
– Ми – це соціум, який нас оточує. Одні люди з’являються у твоєму житті, інші – йдуть з нього. Процес цілком закономірний. Для мене друг – це дуже багато, а дружба, у першу чергу, це самопожертва. Другу можу віддати не все, але багато. Друг – це людина, з якою у тебе особливий ментальний зв’язок, тому багато друзів бути не може. Моїм найкращим другом є дружина.
Якщо говорити про «вдруг», то якось був у ситуації, коли мій добрий товариш виявився «і не друг, і не ворог, а так». Відтоді, хоча знаю напам’ять телефонний номер цієї людини до сьогодні, але її ніколи не буде в моєму списку контактів і за жодних обставин йому не зателефоную.
Дуже важливі, я б навіть сказав знакові люди у моєму житті, однокурсники та одногрупники. Зберіг з ними теплі дружні стосунки, попри те, що з більшістю у нас немає сьогодні професійних точок дотику
– Поділіться Вашими основними життєвими принципами, правилами та кредо.
– Маю три основні правила, які й складають моє життєве кредо. По- перше, я вірю в Бога та карму, друге, не обманюю пацієнтів та по-третє, ніколи за жодних обставин не обговорюю колег, особливо з пацієнтами. Погляди лікарів на діагноз та лікувальну тактику часом розбігаються. Медицина подекуди дуже суб’єктивна. У такій ситуації пояснюю, що є декілька альтернативних бачень проблеми. Але пацієнт ніколи не почує від мене, що колега помилився. І, на мою думку, це єдинний можливий варіант. Не можна нехтувати досвідом колеги, ставлячи під сумнів його діагноз. Що ж до принципів, то я не хочу працювати за кордоном, моє бажання – реалізовувати себе на Батьківщині, хоча водночас не нехтую можливістю навчання за кордоном задля опанування новими технологіями.
– Пане Володимире, кого з українських колег могли б назвати своїм взірцем для наслідування?
– У моєму житті є дві людини, мої вчителі, яким багато чим зобов’язаний. Це – професор Яшан Олександр Іванович з Тернополя, якого поважаю не тільки як колегу та друга, а й як людину з енциклопедичними знаннями, з якою можна поговорити про все, починаючи від космосу і закінчуючи теоремою Ферма. Другий мій учитель – головний отоларинголог Полтави Безега Михайло Іванович. Чудовий лікар та хірург він багато навчив мене саме як отоларинголога та директора приватної клініки. Наразі можу назвати його своїм ментором, який відкрито та щиро ділиться знаннями, дозволяє стояти біля себе у власній клініці під час операцій та вчитись. Адже отоларингологія, як і будь-яка інша хірургічна спеціальність, це прикладне мистецтво, де важливо навіть те, під яким кутом ти повертаєш скальпель. З таких нібито дрібниць і складається успішний результат.
– Ви багато працюєте, а як проводите вільний час та чим захоплюєтесь окрім медицини?
– Намагаюсь весь вільний час приділяти дітям та дружині. У робочі дні бачу дітей 15-20 хвилин на добу. Тому мій ідеальний вихідний, це день в родинному колі. Все одно де, головне, щоб вони були поруч. Спілкування з ними – моє найбільше задоволення.
Досить давно захоплююсь цифровою фотографією і скільки себе пам’ятаю, займався саморозвитком. Відвідую бізнес-тренінги, багато читаю, у тому числі бізнес-літературу. Наразі так склалося, що всі накопичені мною знання в абсолютно різних галузях використовую в роботі.
– Сьогодні пацієнти отримують вибір у якого лікаря лікуватись, то яким фахівцем потрібно бути, щоб вони хотіли обрати саме тебе?
– Потрібно надавати якісну медичну послугу, бути кваліфікованим спеціалістом, емпатом – співчувати хворому, будучи щиро зацікавленим у його одужанні. Вмінню співчувати пацієнту я навчився у батьків. Пацієнти дуже гостро відчувають ваше прагнення їм допомогти та вилікувати, а головне – починають вам вірити. У разі необхідності така людина обов’язково повернеться саме до вас, буде рекомендувати своїм друзям та знайомим.
Якщо ми обговорюємо, що потрібно, щоб пацієнт обрав саме ваш заклад охорониздоров’я, то це, перш за все, чистота, повага з боку медичного персоналу, прийом хворих за записом у зручний для них час. Кожен мій пацієнт чітко знає, що у разі будь-якої невідкладної ситуації я проконсультую та надам медичну допомогу 24 години на добу, сім днів на тиждень. Це аксіома і бути інакше не може. Все разом і складає формулу ідеального лікаря та успішного лікувального закладу.
За бесіду подякувала Олена БЕСЕДИНСЬКА
фото з архіву В. Яцківа
ДЖЕРЕЛО: Здоров’я Буковини. Газета медичної громади області.
